ЯКБИ УКРАЇНЦІ ЗНАЛИ СВОЮ ІСТОРІЮ, ТО ВІЙНИ Б НА СХОДІ НЕ БУЛО

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Галина СВІТЛІКОВСЬКА

...ПРИВЕЗТИ Б ДОНЕЦЬКИХ ПІД СТІНИ ЛУЦЬКОЇ ТЮРМИ
— Бабусю, тут поховані герої АТО?
— Ні, то пам’ятник розстріляним у тюрмі.
— У тюрмі? — здивовано перепитує хлопчик. — То ці люди не були герої? А хто?
— Владику, не чіпляйся, ми на автобус спізнюємося, — тягне літня жінка внука за руку, поспішає.
Сьогодні в Луцьку День скорботи за жертвами розстрілу в Луцькій тюрмі. Про жахіття, які там творилися 23 червня 1941 року, моя бабуся теж мені не розповідала, боялася. У радянські часи про це говорилося пошепки. Про масове винищення ув’язнених і заарештованих, проведене співробітниками Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) у тюрмах Луцька, Львова, Тернополя, Станіслава (Івано–Франківська), Дубна, Ковеля — загалом 35 міст — у тодішніх шкільних підручниках з історії не було ані слова. А йшлося ж про 20 тисяч людських життів. Переважно молодих. Адже з 1939 року, після приходу радянської влади, тривали повальні арешти національно свідомої, активної молоді, священнослужителів, інтелігенції, людей, відданих Україні.
Були в Луцькій тюрмі й жителі мого рідного села Рудка-Козинська Рожищенського району, відомого тим, що саме в ньому зароджувалося УПА. 4—7 квітня 1942 року в криївці, розташованій на обійсті Уляни Петрук, відбулася нарада керівників ОУН за участю Романа Шухевича, Дмитра Клячківського, Миколи Лебедя, на якій було прийнято рішення про створення перших сотень майбутньої повстанської армії. Влились у її ряди й жителі Рудки-Козинської. Із покоління в покоління передавали в селі імена тих, хто боровся за волю України: Степана Архипчука, Надії Бородюк, Євгена Гутовського, Миколи Сатаневича, Федона Пархомчука, Ніни Петрук, Миколи Пархомчука, Миколи Трофимчука, Степана Пархомчука, Миколи Архипчука…
— Може, й не пішло б так багато хлопців у ліс, якби не бачили того звірства у Луцькій тюрмі. Ходили рідних своїх шукати. Гори трупів, море крові. Кажуть, уже й землею ті страшні ями закидали, а зверху ґрунт все ворушився. Кому вдалося вижити, то він уже не міг сидіти вдома, — говорили старші люди поміж собою, стиха поминаючи загиблих.
«…Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в’язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову — трупи, трупи, трупи… Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать…», — написав у книзі «Під мурами Луцької тюрми» Микола Павлович Куделя, який вижив, щоб розказати людям правду про злочини «визволителів».
Понад 2000 людей було розстріляно у Луцьку у ті чорні дні 1941–го. Як і щороку, в місті 23 червня — скорботна хода, панахида, квіти, приспущені прапори з чорними стрічками… З часу здобуття Україною незалежності маємо змогу вшановувати пам’ять загиблих. Але тепер, коли над цілісністю держави нависла загроза, коли триває війна на Сході України і Дні жалоби доводиться оголошувати дуже часто, — ми багато чого переосмислюємо. На Донбасі наших бійців називають бандерівцями і ностальгують за всім радянським. Привезти б тих людей під стіни Луцької тюрми… Напевне, якби українці знали свою історію, то війни б на Сході не було.

…ПЕРШ НІЖ НАРІКАТИ: «А ХТО НАС ЖДЕ У ТІЙ ЄВРОПІ…»
— З ночі черги займала, щоб одержати біометричний паспорт, а тепер кажуть, все одно треба йти в консульство здавати відбитки пальців, щоб дали візу.
— Щоразу трудніше стає поїхати за кордон. Наші діти гинули на Євромайдані, а хто нас жде у тій Європі!..
Нововведення зі збору біометричних даних консульствами шенгенських країн, що вступає в дію із сьогоднішнього дня, мене особисто не стурбувало й не схвилювало, бо в далекі мандри не збираюся. Але діалог двох ділових, судячи з вигляду, молодиць, їхні нарікання з приводу того, що українців Європа «покарала», що перед нами «закривають двері», свідчив: для значної частини найактивніших, наймобільніших наших співвітчизників ця тема є актуальною і важливою.
Тож спробуємо розібратися. У представництві ЄС в Україні стверджують, що ми стали 17 регіоном, де впроваджується Шенгенська інформаційна система. Отож, твердження, що відбитки пальців збирають тільки в африканських країнах, і Україну до них прирівняли, не відповідає дійсності. Ця вимога з травня діє і для візових заявників у США та Канаді, зрештою, збір біометричних даних має охопити весь світ.
Ясна річ, нововведення на перших порах створить певні незручності. Особливо для тих, хто збирався відпочивати за кордоном за путівками турагенцій. Досі вони брали на себе всі клопоти з оформленням віз, тепер же нам треба їхати у консульство, щоб просканувати пальці й зробити цифрову фотографію. Добиратися до Києва і назад, стояти у черзі, щоб два тижні позасмагати в Болгарії чи у Греції, — сумнівне задоволення.
Але у нинішні скрутні часи більшість волинян «відпочиватиме» на сільських городах і сінокосах. За кордон простий люд їде переважно на заробітки, влаштовується, як може, гарує, махлює, готовий на все, аби тільки роздобути якусь копійку.
— Найняла українців дім відремонтувати, божилися, що майстри, що можуть й електропроводку поміняти. Заплатила їм добрі гроші. А після того ремонту будинок ледь не згорів, — розповідала моїй колезі жителька Лондона, представниця «старої діаспори».
Ще більше підмочують репутацію України в світі наші державні мужі, які й не збираються відмовлятися від корупційних схем самозбагачення, в яких слова розходяться з ділом. Йти у Європу з простягнутою рукою — принизливо й гірко. Якщо не можемо навести лад у своєму домі, то чи маємо право сподіватися, що нас у Європі зустрінуть з обіймами.

…ПРАЦЮЄМО ЗА ХАРЧІ?
Якщо вірити статистиці, середня зарплата в Україні за рік зросла на 15 відсотків. Однак багатшими ми не стали, бо інфляція «з’їла» значно більше. За офіційними підрахунками, реальні зарплати тільки з початку року внаслідок росту цін зменшилися на 22,5 відсотка. Найбільше (на 97,1 відсотка) подорожчали товари побутової хімії, трохи менше (на 82,9) «стрибнули» ціни на ліки, на транспортні послуги — на 59,9 відсотка і, нарешті, харчі, які подорожчали більш як на 50 відсотків. Зниження купівельної спроможності призвело до того, що сьогодні середній українець левову частку своїх доходів витрачає на те, щоб прохарчуватися.
Відомо, що в споживчому кошику німця витрати на їжу становлять 10 відсотків, поляка — 22, українця — 53,5. При цьому вартість споживчого кошика в Німеччині — 1,45 тисячі євро, в Польщі — 400 євро, в Україні — приблизно 50 євро. Порівнювати ці цифри — як сіль на рану сипати. До того ж на осінь прогнозують нове зростання цін. Куди далі? Уже сьогодні пенсіонери, молоді спеціалісти, які одержують пенсії, зарплати у 1200 — 1500 гривень, харчуються в основному картоплею і хлібом. Про дотримання фізіологічних норм споживання м’яса, риби, молочної продукції уже ніхто й не згадує.
Цими днями стало відомо, що до 1 вересня ціни на спиртне збільшаться на 25 — 50 відсотків. «Думаєте, алкоголіки стануть менше пити? Ні, їхні діти будуть менше їсти», — гірко іронізують люди й поспішають запастися оковитою, яка у нас завжди була найтвердішою валютою. Кабмін розраховує на поповнення «п’яними грошима» бюджету. Але з досвіду кожен знає, що недоступну за ціною горілку й коньяк замінять самогон і фальсифікат. Підпільних гуралень у нас і досі вистачало, а тепер попит на їхню продукцію ще більше підвищиться.
Інспекцію з контролю за цінами ліквідували, бо вона погано працювала. Якщо дотримуватися такого підходу, то необхідно позбутися більшості державних установ, які теж нікого не радують своєю роботою. Складніше створити справді дієвий і ефективний механізм, який допоможе обмежувати непомірні апетити тих, хто паразитує на підвищенні цін.