КОХАНОГО ВБИЛИ У ЛУЦЬКІЙ ТЮРМІ, ВОНА Ж ВИЖИЛА ПІД ЧАС ТОГО РОЗСТРІЛУ...

91-річна Зінаїда Рубіновська (на фото) — останній свідок найчорнішого дня в історії обласного центру Волині, коли 23 червня 1941-го енкаведисти знищили від двох до чотирьох тисяч в’язнів, сьогодні свій день розпочинає з молитви за життя-здоров’я наших солдатів на Сході України

Володимир ЛИС

Вперше правдиво і гостро ті трагічні події у Луцькій в’язниці постали у публіцистичному матеріалі письменника Миколи Панасюка «Могила під асфальтом», який був надрукований у нашій газеті 26 липня 1989 року. Безцінними були трагічно-публіцистичні спогади світлої пам’яті видатного волинянина Миколи Куделі, по-своєму пристрасно писали і додали нові факти до вже відомого письменники і журналісти Андрій Бондарчук, Петро Боярчук, а також Святослав Крещук (двоє останніх, на жаль, уже покійні ) та інші.
Автор цих рядків, починаючи з інтерв’ю «Кримінальна справа № 50-013-89» з тодішнім першим заступником прокурора області Павлом Думалом, надрукованим 14 листопада 1989 року, написав більше десяти матеріалів, які так чи інакше торкалися луцької червневої трагедії на другий день радянсько-німецької війни. Йшлося в них про деталі розслідування злочину, свідчення очевидців, мітинги і панахиди в пам’ятний і жалобний день 23 червня, про розкопки захоронень, отих самих «могил під асфальтом». В інтерв’ю від 14 листопада 1989 року розповідалося про початок розслідування обставин розстрілу в’язнів Луцької тюрми. У ньому, зокрема, було зазначено: «Усе ж, у ході розслідування було допитано 47 свідків, із них 11 колишніх в’язнів, які залишилися живими, 3 наглядачі Луцької в’язниці, направлено 31 окреме доручення про встановлення і допит свідків, понад 70 запитів у різні архівні та інші установи, а також виконані інші слідчо-оперативні заходи». І далі: «Назву вам лише кілька свідків, таких, як С. К. Кухарук, М. Т. Куделя, В. Л. Гаврилюк, Г. І. Бобицький, З. Ф. Рубіновська, В. П. Самарук, Т. Ф. Хілуха, І. Ф. Стригун — усі вони утримувалися тоді під вартою в Луцькій в’язниці й залишилися живими. Вони дали цінні свідчення про те, як відбувався розстріл 23 червня 1941 року».
Чи не найхвилюючішим для мене самого був матеріал про останнього живого свідка розстрілу в’язнів тюрми 23 червня 1941 року Зінаїду Рубіновську, жительку села Шельвів Локачинського району. Молоденька 17-річна сільська дівчина потрапила до в’язниці лише за те, що взяла участь у Шевченківському вечорі, де відважилися читати «Катерину», а особливо крамольну «Розриту могилу». Коли поверталися з того справжнього вечора, що провели за офіціозним, то недавно призначений голова сільради сказав, що вони грають у небезпечні ігри.
Наведу кілька уривків із матеріалу «Вижила під час розстрілу», надрукованого 2 липня 2009 року.
«Той страшний день настав 11 лютого 1941 року. Зіну спочатку викликали до сільради, де сиділи якісь незнайомі люди, котрі запитали, хто вона така і як її звуть та відпустили. Як виявилося, не надовго. Уже на підході до своєї хати її заарештували і разом іще з десятками односельчан переважно молодого віку на двох підводах доставили до Війниці. Тут загнали у кузов вантажівки, де заарештованих набилося, як оселедців у бочці. І коли доставили в Локачі, то Зіну навіть довелося відкачувати, бо задихнулася. А з Локач шлях пролягав до зловісної Луцької тюрми.
Неповнолітня ув’язнена, якій ішов лише 18-й рік, опинилася в невеликій камері, де було, як потім порахували, аж сімдесят три жінки — українки, єврейки, полячки і навіть росіянки. Були і землячки: Уляна Трофим’юк, Ліда Веремчук, Тамара Мулько, Тамара Будзінська. Потім їх почали викликати на допит».
Слідство поступово розкручувалося і їм уже інкримінували, крім читання «крамольних» шевченківських поезій, також віршів Лесі Українки, Івана Франка, оповідань Ольги Кобилянської. Зіні Трофим’юк (дівоче прізвище Зінаїди Федорівни) ставили у вину те, що читала брошуру «Червона мітла», яка розповідала правду про Голодомор на Східній Україні, книжку про Івана Богуна і збірку оповідань репресованого Григорія Косинки. І ось що було далі: «Зінаїда спочатку заперечувала усі витягнуті з небуття звинувачення. Та одного разу її заштовхали до якогось затхлого кутка, де була купа дров, а на них — старе шмаття. Ув’язнену поставили на коліна, а у підняті над головою руки жали поліно. Вона в якийсь момент зачепила дрова і на голову посипалося шмаття, а разом із ним щурі — один, другий, напевно, цілий десяток. Злякалася, не витримала, закричала. Тоді слідчий, зловісно посміхаючись, сказав: «Подпішеш протокол ілі продолжім?». Зіна, не дивлячись, підписала простягнутий їй папір».
Потім був суд: «Як виявилося, з трьох сусідніх сіл Шельвова, Гранатова і Міжгір’я — було заарештовано і поставлено перед судом аж 40 чоловік: від найстарших Юхима Бліндера й Антона Веремчука, котрим було уже за п’ятдесят, до шістнадцятирічної юної поетеси Юлі Сладкевич. На другий день, якраз на свято Вознесіння, винесли вирок. Семеро — Юхим і Степан Бліндери, Степан й Андрій Кватеруки, Йосип Каневський, Іван Сиротинський і Олександр Стельмащук отримали «найвищу міру пролетарського захисту», решта, у тому числі й Зінаїда Трофим’юк, — по десять років таборів і п’ять років позбавлення громадянських прав».
Коли почалася війна, вони очікували, що, як поляки у 39-му, совєти відчинять перед приходом німців двері тюрем. «Насправді ж сталося таке, що не могло навіть приснитися у страшному сні». У матеріалі «Вижила під час розстрілу» Зінаїда Рубіновська вражаюче розповідає, як в’язні-жінки сиділи у своїй камері, як чули команду: «С вєщами на виход», як командують, щоб ті, хто засуджений за політичною статтею 54/11, ставали «плотнєй направо», а решта — наліво». «А потім і розпочалося пекло: автоматна і кулеметна стрілянина, вибухи гранат. Коли усе стихло, хриплий, наче вкрадливий голос:
— Кто живой — поднімайтєсь, большє стрєлять нє будєм, пойдьотє по камєрам.
Та слідом за цим голосом — нові постріли. Зрозуміли, що то дострілюють тих, хто повірив і піднявся з-під трупів. А потім до їхньої камери зайшов сам начальник тюрми з охоронцями і запитав, чи чули, що робилося на вулиці. Перелякані в’язні мовчали, лише після повторного запитання одна з них — Ірина Лещикова — сказала, що чули, мовляв, гражданін начальник.
— Так ми поступаєм с врагамі, так і с вамі поступім, контрикі, — пообіцяв начальник і скомандував: всєм с вєщамі на растрєл.
Як згадує пані Зінаїда, не можна описати, що почалося в камері. Матушка-ув’язнена сказала, що треба попросити прощення, може, хтось перед кимсь провинився тут, у цій в’язниці. Усе ж їм пощастило, бо пролунала команда спочатку виганяти чоловіків, а вже потім жінок».
Після майже двох днів тривожного очікування смерті вони почули у дворі тюрми чужу незнайому мову. Із розповіді Зінаїди Рубіновської: «Коли вийшли на тюремне подвір’я, кругом пінилася кров і, здавалося, стогнала земля. Побачили чоловіка у смітті й кизяках. Дізналися від нього, що він був присутнім при розстрілі засуджених до смерті в ніч із суботи на неділю. За його словами, смертникам, перш ніж розстріляти, виривали язики, щоб ті, бува, не закричали чогось крамольного. А він сховався на конюшні, бо розстрілювали свідків, яких покликали закопувати убитих».
Зінаїда Рубіновська засвідчує про те, що розстріл в’язнів був не один, а два, і серед розстріляних не було засуджених на смерть, бо їх уже розстріляли в останню ніч перед початком війни. Із тих днів запам’яталося, як знесилену Тамару Мулько батько виносив із в’язниці на руках. Як сама Зіна шукала свого коханого Антона Рубіновського, та не могла знайти, бо він навіки залишився під луцьким асфальтом. А потім був піший шлях до рідного села і слова-зойк першої односельчанки, котру зустріла: «Куди ж ти йдеш, Зіно, твої батьки вивезені на Сибір?!».
Далі — підпільна робота зв’язковою повстанців у роки війни. Вийшла заміж за старшого брата Антона — Івана Рубіновського, який так і сказав: «Ти мусиш увійти до нашої сім’ї».
Пережила ще новий арешт у 1948 році. Її допитували, чи була у 41-му році лише заарештована чи отримала строк? Стояла на своєму — ніякого строку не було, бо знала, що тих, хто признається, що був засуджений у 41-му, відправлять у Сибір. Після п’яти тижнів допитів її таки відпустили.
Зінаїда Рубіновська виростила четверо дітей, має внуків і правнуків. Одну з доньок назвала незвично — Калина, таким було її підпільне оунівське псевдо. Признаюся відверто, коли вчора, 22 червня, я подзвонив у Шельвів, серце завмерло... Та, як виявилося, Зінаїда Федорівна жива і здорова, хоча вік дає про себе знати, адже на Чесного Хреста має виповнитися 92 роки.
— Мама ще й на городі порається, — розповіла Калина Іванівна. — А вранці і чашку кави випиває. Хоч зі слухом погано, досі читає газети і насамперед «Волинь-нову». Вельми переживала за хлопців із нашого села, котрі побували там, де воюють, раділа, коли дізнавалася, що хтось із земляків повернувся живим-здоровим. Порівнює прочитане про війну на Донбасі із колишніми подіями, з тим, що пережила, по-своєму коментує, молиться і вірить у перемогу України, за волю якої вона теж боролася.