6 МІЛЬЙОНІВ НІБИ ВИПАРУВАЛИСЬ У ПОВІТРІ. І ВИННИХ НЕМА

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу депутат Волинської обласної ради Людмила КИРДА

… А РЕФОРМИ ЗНОВУ ТІЛЬКИ ДЛЯ ЗВІТУ ЧИНОВНИКІВ
Вихідного дня зателефонувала Оксана Шкабура – підприємець зі Старого Чорторийська Маневицького району. Вона запитала, чому це велике село в перспективі не може стати центром об’єднаної громади. Заспокоїла жінку, яка вболіває за свій населений пункт, бо він ще має на це шанс.
Дзвінок підтвердив побоювання, що у волинян надто мало інформації про початок адміністративно-територіальної реформи. Більшість людей не знає, які вигоди матимуть об’єднані громади, як фінансуватимуться ті, котрі збережуть нинішній статус, що чекає на маленькі, як кажуть, неперспективні села, де живуть здебільшого самі пенсіонери. Як на мене, це недопрацювання чиновників, бо саме їх столична влада зобов’язала роз’яснювати населенню суть майбутніх змін, зволікати з якими далі не можна. Натомість у Маневичах одним розчерком пера поділили район на дві громади, навіть не запитавши думки людей.
Після двох місяців бюрократичної тиші сільських голів, громадських активістів сколихнула бурхлива розмова на засіданні координаційної ради, що діє в районному самоврядному органі влади Маневиччини. Вони запропонували створити кілька центрів: крім Маневичів та Колок, у Прилісному, Красноволі, Троянівці, Цмінах. Склалося враження, що реформи, на які давно чекають українці, обговорюють лише в чиновницьких кабінетах. Звісно, здійснити кардинальні зміни не просто і гладко. Але щоб громадяни повірили владі, треба пояснювати суть, іти до людей, працювати для них. Ось у цьому мистецтво справжньої адміністрації, а не тільки щоб поміняти вивіски на кабінетах.
Не сумніваюся: адміністративно–територіальна реформа давно назріла. Її наслідком має стати максимальне наближення послуг до сільської глибинки, фінансова самостійність місцевих рад, реальна децентралізація влади. Адже далі не може бути так, як є зараз, коли люди кілька разів їдуть до райцентру по якусь довідку, вистоюють годинами в чергах перед кабінетами державних чиновників. Хоча сьогодні в Україні складна ситуація, зумовлена збройним протистоянням на Сході, іншого шляху, як почати реформи місцевого самоврядування, просто немає.

… ХТО ПІДШТОВХУЄ НА ТОРГИ ДП «ВОЛИНЬТОРФ»?
Той, хто зараз проїжджає повз торфобрикетні заводи, звертає увагу на довгі черги вантажівок. Хоча до опалювального сезону ще далеко, завбачливі керівники заздалегідь запасаються паливом, яке восени може значно подорожчати через зростання тарифів на електроенергію.
Здавалося б, колектив ДП «Волиньторф» повинен мати тверду впевненість у гарних перспективах на майбутнє, адже через енергетичну кризу скорочується використання природного газу, а наші шахти опинилися під загрозою закриття. Тепер багато соціальних закладів переходять на альтернативні джерела енергії, тому особливої ваги набуває виробництво місцевих видів палива.
На Маневиччині працює два з нині діючих українських торфозаводів. Вони випускають до 120 тисяч тонн брикетів на рік, а це 60% від усього обсягу продукції в країні. Торік ДП «Волиньторф» сплатило майже 8 мільйонів гривень державних цільових внесків із зарплати своїх працівників, ще стільки ж – податків та зборів до бюджетів різних рівнів. Загалом тут трудиться більш як 400 працівників, середня заробітна плата яких перевищує 4,5 тисячі гривень.
Для колективу прикрою несподіванкою стала урядова постанова №271 від 12 травня цього року «Про проведення прозорої та конкурентної приватизації», де запропоновано підприємства державного концерну «Укрторф», куди входить і «Волиньторф», виставити на продаж. У парламенті вже лежить і законопроект «Про перелік об’єктів права державної власності, що підлягають приватизації, та деякі питання діяльності об’єктів, що виключаються з такого переліку», після ухвалення якого заводи «Сойне» та Маневицький торфобрикетний можуть перейти у приватні руки. Парадокс у тім, що спікер парламенту Володимир Гройсман назвав підприємства, які підуть на торги, у тім числі й наші, волинські, збитковими, такими, що впродовж десятиліть є «годівницею для зловживань, корупції, хабарництва та обтяжують бюджет».
Можна було б лише подивуватися такій необізнаності чи недалекоглядності наших високих урядників, котрі налаштовані збути прибуткове, стратегічно важливе для держави підприємство, якби довкола нього не нагніталася тривожна ситуація. Ще в лютому минулого року я звернулася до правоохоронних органів щодо незаконного виведення обігових коштів у сумі 6 мільйонів гривень із ДП «Волиньторф». Тоді відкрили кримінальне провадження, але згодом справу спустили на гальмах. Мовляв, не було складу злочину. Гроші підприємству так і не повернули. Фірму «Промгазінвест», із якою укладав угоду колишній директор ДП «Волиньторф» Сергій Голоюх, перейменували, а Вищий господарський суд визнав її банкрутом. Після Революції гідності на Волині змінився вже третій прокурор, але скандальну справу досі так і не розслідували. Дивно, що через незаконні схеми з державного підприємства забрали гроші, а винних так і не знайшли та не покарали.
Свідомо чи ні, вже шостий рік тягнеться процедура отримання дозвільних документів на виділення нових площ для добування торфу. Спершу Мінекології загальмувало це питання, повважавши 205 гектарів, на які претендує «Волиньторф», особливо цінними землями. Далі парламент просто відфутболив його розгляд. Тим часом висновки експертів чинні лише до 2016–го. Якщо виконавча влада області не посприяє отриманню дозволів до кінця цього року, то процедура виготовлення пакета нових паперів займе, ймовірно, більш як шість місяців. Тоді через нестачу сировини заводи можуть зупинитися.
Понад те, викликає подив, що на кінець червня бюджетні заклади боргували підприємству 1,3 мільйона гривень за вже відпущену продукцію. А ці гроші ой як згодилися б заводчанам саме в цю сприятливу для заготівлі сировини пору, щоб запасти її на осінньо–зимовий період!
І колектив підприємства, і територіальна громада переконані: хтось із «грошових мішків», який, може, ходить десь по київських пагорбах, давно поклав око на «Волиньторф». Люди вважають, що не можна передавати прибуткове, стратегічно важливе для нашого краю виробництво у приватні руки. Бо олігарх, котрий купить заводи, банально викачуватиме з них гроші, прибутки кластиме собі в кишеню, а до бюджету потраплять хіба крихти.

… СПЕКОТНИМИ ЧОРНИЧНИМИ ЖНИВАМИ
Парламент ще не охолонув після дебатів від запропонованих Президентом змін до Основного Закону, що передбачають децентралізацію влади, передачу повноважень на місця. Але селяни, покладаючись на житейський досвід, не чекають швидких змін на краще. Для них сьогодні головне – лісові заробітки, якими латають сімейні бюджети. За виручені від продажу ягід кошти люди і за енергоносії розраховуються, і дітям обновки до школи купують, і студентам оплачують навчання, і якусь копійчину «на чорний день» відкладають.
У цю пору села ніби вимирають. Сім’ями – від малого до старого – різними видами транспорту вирушають до ягідників. Навіть моя мама Оксана Левківна, якій уже виповнилося 75 років, теж іде до лісу «по свіжу копійку». Вранішньої прохолоди нахилятися за кожною ягідкою не так важко, як у полудень, коли діймає спека. Та на це поліщуки не зважають, лишень би принести з лісу повні кошики смакоти, яку називають чорним золотом Полісся. Однак ціна на нього, як, зрештою, і на всю селянську продукцію, залишилася майже на минулорічному рівні, хоча вартість товарів і послуг зросла в декілька разів.
Коли бачу, як уздовж автомобільних доріг селяни продають чорниці, припрошують подорожніх купити склянку чи дві ягід, хочеться їм низько вклонитися. Вони не чекають, коли високі урядники і народні обранці знищать корупцію, виконають свої передвиборчі обіцянки, ухвалять закони, які поліпшать їхнє життя. Але добробут держави забезпечують не ті гроші, які вона щорічно видає чиновникам, а ті, які залишає у кишенях громадян. Поки що безробітне селянство поліської глибинки не сподівається, що держава подбає про них, регулюватиме гідну ціну на сільськогосподарську продукцію. Вони сподіваються тільки на себе, на свою працю, не чекають, поки обіцяні реформи дійдуть до останнього села.

На фото: Торф — справжнє золото Полісся.