У Любешові в чепурному будиночку, під вікнами якого буйно розрісся кущ калини, проживає ветеран Другої світової війни Макар Герасимович Кух...
У Любешові в чепурному будиночку, під вікнами якого буйно розрісся кущ калини, проживає ветеран Другої світової війни Макар Герасимович Кух. Незважаючи на поважний вік, на пройдені фронтові дороги, підступні удари долі, зберіг любов до життя, людей і праці. – Всевишній уберіг мене від смерті, тому всі роки щонеділі та у великі свята моя дорога — до храму Божого. Помолитися за все, що мені даровано, за все, що пройдено, за те, що залишився живим! Адже міг десятки разів бути вбитим, як це сталося з сотнями моїх однополчан, що уже 60 років спочивають у братських могилах, які простяглися від Естонії до самого Берліна, позначивши шлях нашої дивізії. А мене уберіг таки Бог, щоб міг розказати таким, як ви, молодим, правду про найбільше лихо на землі — війну. — Ніби якась темна тінь впала на лице нашого співрозмовника. Він переводить подих, збирається з думками і продовжує, оповідаючи про друзів-однополчан, про їх веселу і щиру вдачу, кмітливість і винахідливість, мужність і героїзм. Про себе ж говорить завжди лаконічно: 1 квітня 1944 року був мобілізований у ряди радянської армії, чотири місяці виснажливого навчання військовому ремеслу в далекій і голодній Вологді. У серпні – уже на фронті. Частина відразу по прибутті в Естонію вступає у тяжкі наступальні бої. Прийшла осінь. Дощі. У траншеях — жодного сухого місця. Ламають гілки з сосен, кладуть на дно траншеї, щоб хоч годину-другу передрімати. А вранці хочемо підвестись, та відірвати шинель не можна, бо підтопила вода, а під ранок вдарив сильний мороз. Обсушитись ніде. По декілька днів були мокрі, в грязюці, кіптяві, неймовірно стомлені, до всього часто-густо ще й голодні. А над головами — постійне завивання мін, снарядів, гуркіт літаків, рев-стогін дальнобійних гармат та в’їдливий, незмовкаючий посвист куль. Такими закарбувались у пам’яті перші тижні, місяці війни. Та ще — втрати друзів... Міцніше стиснувши в руках палицю-ключку, веде і веде нас Макар Герасимович своїми фронтовими дорогами юності. – Коли основні сили фашистів було розбито в Прибалтиці, нас перекидають на вістря головного удару — на річку Одер, звідки була пряма дорога до Берліна. Страшні, моторошні епізоди назавжди в’їлися в мою пам’ять. Їх довелось пережити, відчути, побачити при форсуванні повноводої весною 1945 року цієї європейської ріки. Вода в Одері ставала червоною від людської крові при кожній спробі закріпитися на протилежному березі. Людські трупи, пошматовані частини тіл, одяг, взуття, покручені, посічені конструкції різних плавзасобів пливли суцільною масою, як крига під час весняного льодоходу. А таких спроб форсувати цей водяний рубіж на «ура» було не одна, не дві, аж доки зуміли захопити неприступний ворожий берег та закріпитися. Завдання виконано! Але якою ціною?! Якою ціною доводилося відвойовувати у фашистів не сотні, не десятки, а лише метри території! Наші окопи з ворожими розділяла нейтральна смуга іноді всього у 200-300 метрів. А командування завдання ставило, щоб під покровом ночі посунутися ще ближче. За ніч встигаєш викопати — видовбати лежачи невелику ямку і насипати сякий-такий бруствер. У цій ямці-довбанці мусиш сидіти скорченим цілий день, до наступної ночі. Ні встати на повний зріст, ні справити природну потребу. Адже кожна така довбанка під прицільним вогнем ворожих снайперів. – Був такий випадок. Копаючи траншею, натрапив на цеглину. Вирішив поставити її на бруствер, а під нею пробив ручкою лопатки круглу дірку, щоб можна було вести спостереження за ворожими окопами. Було це вранці. Фашистам привезли сніданок. Вони спокійно стали по черзі залишати свої вогневі точки і ходити до хат, що були поряд, снідати. А ми — голодні. Злість так і кипить у грудях! Простромив я в дірку, що була під цеглиною, дуло автомата, та й дав чергу по одній із хат. І в цю ж мить на шматки розлітається моя цеглина, обсипавши лице й очі землею та пилом. Ворожий снайпер відразу помітив мою позицію. Навів цей приклад для того, щоб показати, з яким професійно підготовленим та технічно озброєним ворогом довелось нам воювати. Ми поступалися йому багато в чому. Тому-то доводилося платити великою ціною, платити людським життям за кожну п’ядь землі. Річка стала братською могилою десяткам тисяч радянських солдат і офіцерів, — знову переводить подих наш співрозмовник, а думками ширяє, напевне, все ще над Одером. — Командування зробило певні висновки після форсування цього неприступного Рубікону. Тому вирішило ретельно підготуватися до проведення останнього удару — удару по Берліну. Сила нашого смерчу була така, — згадує безпосередній учасник боїв за Берлін, — що важко не те що описати, але й охопити людською уявою. Катюші, гармати стояли так щільно, що випущені снаряди лягали на ворожі позиції в розрахунку один на один квадратний метр. До початку атаки було видно неозброєним оком, що вибуховою хвилею, вогнем, розпеченим металом все було розтрощено, спалено, пересічено, ніби якесь чудовисько перемололо землю та все, що було на ній, в якихось диявольських жорнах. «Оброблена» була лінія оборони противника в глибину фронту на 2 кілометри. Вночі нас підняли в атаку, перед цим ввімкнувши дуже сильні прожектори, які, як блискавиці, прорізали темну завісу диму і пилу. Бігли ми по суцільних попелищах, долаючи невеликі пагорби, що залишилися від кам’яних будівель, то провалювалися в ями, калюжі, наповнені якоюсь смердючою рідиною, що липла до рук і одягу. Палали де-не-де уламки чи то дерев, чи віконні рами, як смолоскипи, горіли-диміли ворожі танки, скручені, спотворені стирчали із землі жерла фашистських гармат, а над усім цим «виораним» дияволом полем висів ядучий дим, морок. А ми все бігли, як очманілі, намагаючись наздогнати відступаючих у паніці, шокованих фашистських солдатів. Нас наближала до них якась невидима сила, щоб разом усіх закружляти в смертельному танці — рукопашному бою. Страху не було, було відчуття падіння в прірву. Стояв стогін, лунали зойки, прокляття. Розперезаний російський мат завис над «танцюючим» диким табуном людиноподібних. Вперед нас штовхали мечі-промені прожекторів. До перемоги залишилось чотири, лише чотири кілометри! Та не судилось мені їх пройти. 25 квітня 1945 року був поранений двома кулями, слід від яких ношу на собі досі. 9 Травня — День Перемоги – зустрів уже в госпіталі, стомлено опустивши голову на руки, які тримали ціпок, закінчив оповідь про свої фронтові дороги Макар Герасимович. А за вікном кімнати, в якій ми сиділи, згасав прохолодний день. З вулиці долинало завивання вітру і посвист синиць... — Чому біля вашої оселі їх так багато? Господар задумався, зітхнувши відповів: «Я їх постійно підгодовую. Може, це душі моїх полеглих побратимів, яким стає холодно лежати в землі, залітають до мене в гості?» Змовкає. Настає тиша. Чути лише удари настільного годинника, що невтомно відлічує час. Леся МАТЕЙЧИК, учениця 9 класу Любешівської ЗОШ, учасниця історико-краєзнавчої акції молоді «Збережемо пам’ять про подвиг».
