Донедавна сонний університетський коридор прокидається від голосів абітурієнтів і їхніх батьків. Люблю вдивлятися їм в обличчя і помічати надію в глибині цих часом розгублених поглядів. Коли проходжу повз, то наче хвилююся разом із ними...
Донедавна сонний університетський коридор прокидається від голосів абітурієнтів і їхніх батьків. Люблю вдивлятися їм в обличчя і помічати надію в глибині цих часом розгублених поглядів. Коли проходжу повз, то наче хвилююся разом із ними... Згадую, як непросто буває вибрати професію, коли прислухатися до суперечливих порад родичів, учителів, усезнаючих бабусь на лавочці. Жіночки, які «життя прожили і ліпше знають», засипають рекомендаціями: «Навіщо тобі та вища освіта? От зачіски і манікюр дехто робитиме, навіть якщо бомби падатимуть». «Та хіба навчання головне? Аби заміж вдало вийти!». «Журналіст? Хіба то професія для дівчини?». Я пішла до шкільного психолога, але вона порадила мені книжки Пауло Коельйо. Так я збагнула, що ніхто не знає, як правильно, але відповіді на всі питання вже є в тобі, варто лише шукати.
