А Я І ДАЛІ ЇХ ЧЕКАЮ...

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу журналістка Валентина ШТИНЬКО...

...ЧИ ЗАГОЯТЬ СЕРЦЕВІ РАНИ ДВІ СУКНІ НА ВИПУСКНИЙ?
Ілона, забувши про все на світі, крутилася перед дзеркалом. Щойно вони з татком повернулися зі Львова, де нарешті вибрали їй сукню на випускний. Сукня коштувала дві татових зарплати, але Ілоні вона дуже сподобалася! Сидить бездоганно, а колір молодого лосося так пасує до її темного волосся. Клас!
За внучкою крадькома спостерігала бабуся Люся, вкотре тамуючи в душі підступну тривогу: все мало б відбуватися не так…
Із самого початку доля наче насміхалася з її дочки. Гарнюня народилася, як писанка. Але тільки й того, що дала їй вроду. З батьком дитини розлучилася, коли доні минуло сім рочків. Не могла більше терпіти його брехні і зрад. Гадала, буде для Варвари і за маму, і за тата. Але Варя виявилася справжнісінькою вариводою, норовливою і неслухняною. У вісімнадцять вискочила заміж, а незабаром обдарувала її внучкою Оленкою. Через два роки розбіглися, чоловік поїхав на заробітки в Польщу і там знайшов собі полячку. Коли Варвара почала зустрічатися з Андрієм, серце матері знову було не на місці: хоч би не обпеклася донька вдруге. А вона обпеклася. Після одруження народилася Ілона, клопотів побільшало, і Андрій все частіше почав зникати з дому. Добрі сусіди нашептали куди. Варвара побігла і застала чоловіка з іншою. І хоч як він потім просив пробачення, хоч як вмовляла Люся доньку простити, бо ж двоє дітей (Андрій добре ставився і до нерідної Оленки), – Варя була несхитна: бачити його не хочу і до дитини не підпущу!
Спочатку якось давали собі раду, проте безгрошів’я заїдало, і коли Варвара вирішила поїхати в Чехію на заробітки, Люся її не спиняла. Внучки вже ходили до дитячого садка, і вона якось дасть їм раду. Як їй було тяжко – знає тільки Всевишній, якому молилася довгими безсонними ночами. Дівчатка смішно називали її Балюся, а вона була для них усім. Варвара працювала спочатку нелегально, тому приїжджати не могла, але гроші, продукти і дитячі речі передавала часто. Так і Оленка пішла без мами до першого класу, а потім – Ілонка…
Нарешті Варвара приїхала – на мамин ювілей. І не одна, а з італійцем Анджело, на шикарному автомобілі, здається, щаслива й закохана. Діти не відходили від них ні на крок, а в Люсі знову було неспокійно на серці. Анджело на 19 років старший за доньку, тож більше пасував би у женихи їй, Люсі, яка святкувала своє 55–річчя. Але її знову ніхто не слухав, Варвара попросила лишень ще трохи потерпіти, вони з Анджело скоро одружаться, заберуть дітей. Оце «заберуть дітей» боляче відлунювало в душі. А з чим же залишиться вона? Адже вкладала в онучок усе, не думаючи навіть про особисте життя. А ще ж не розповідала Варварі, що Ілонин тато, хоч і одружився, всі вихідні проводить із донькою, жаліє її, допомагає матеріально. У другому шлюбі Бог дітей Андрієві не послав. Ілонка любить татуся і щоразу з нетерпінням чекає п’ятниці… Тож Люся зовсім не проти їхніх зустрічей.
Проте Варварине «трохи потерпіти» знову розтягнулося на роки. Одружившись із Анджело, вона народила йому сина, Себастіана, – треба, щоб він підріс. Потім взуттєва фабрика, якою Анджело володів разом із братами, розорилася… Вони вирішили виїхати на заробітки у Німеччину. Треба було влаштовуватися на новому місці. Врешті-решт Варвара забрала до себе Оленку, а Ілонка їхати в чужу країну відмовилася. Тут у неї таточко і бабуся Люся, а ще – море друзів, із якими вона підтримувала Майдан. Варвара і не наполягала, тим паче, що Андрій не давав дозволу на виїзд дитини за кордон.
Коли Ілона перейшла до одинадцятого класу, мама пообіцяла їй на випускний нечувану сукню з американського каталогу. Фасон обговорили по скайпу. Але коли до свята залишилося менше тижня, а від мами – ні слуху ні духу, дівчина, тамуючи сльози, зателефонувала до тата. Того ж дня вони поїхали до Львова «у рейд по бутіках».
Напередодні випускного несподівано озвався телефон.
— Вас турбує «Нова пошта». Вам посилка…
Те, що Ілона згодом дістала зі згортка, перевершило найсміливіші її фантазії. Розкішна бірюзова сукня, розшита стразами, сяяла й переливалася в її руках. Таке вбрання гідне було королеви. Ілона дивилася на себе у дзеркалі і не впізнавала, а до горла підступали зрадливі сльози. Бабуся не розуміла, чого вона плаче. Адже все добре, випускний завтра, Андрій її підвезе, «щоб не замітала подолом вулиці», мама із сукнею встигла, і тато не поскупився… Але такої, яку надіслала Варвара, в їхньому райцентрі точно ще не бачили!
Обидві сукні акуратно розкладені на дивані. Ретельно випрасувані й підігнані до фігури, вони сумирно чекали свого часу. Замислена Ілона довго стояла біля них і нарешті вибрала… Татову, кольору молодого лосося.
… Ця історія трапилася з моїми добрими знайомими, вигадані лише імена. А висновки хай кожен зробить сам.

...ЧОМУ МИ РОЗУЧИЛИСЯ ПИСАТИ ЛИСТИ?
Мобільник просигналізував, що його пам’ять переповнена, тож узялася стирати старі есемески. З усілякими рекламними пропозиціями все зрозуміло, а ось привітання з професійним святом від вдячної читачки знищити одним порухом – рука не піднімалася. Стільки у цих рядках було людського тепла, щедрості душі, – і все це мало зникнути безслідно?! Зникло. А вже за хвилину зі взятої навмання з полиці книжки вилетіла стара листівка, яка вкотре нагадала, що випадковостей у житті не буває, і тема, яка давно вже мені «муляє», не така й другорядна: ми якось незчулися, як розучилися писати листи. Виросло ціле покоління, представники якого за життя не написали, а відповідно й не отримали жодного листа! А навіщо, коли є скайп, есемески, зрештою електронна пошта?.. Ні, я зовсім не проти технічного прогресу і сама користуюся ним залюбки. Але як добре, що новітніх досягнень техніки ще не було, коли писалася згадана листівка, тому маю змогу зараз її ще раз прочитати: «Чарівна волинянко! Сердечно дякую за надіслану газету і за такий чудовий матеріал у ній. Ви – єдина журналістка, котра прислала мені часопис, із усіх тих, що були на фестивалі. (Йдеться про І фестиваль гуцульського мистецтва у Верховині. – Авт.). Вибачайте, може було що не так, але на ІІ фестивалі буде краще, бо матимемо вже досвід. Був би вам щиро вдячний, якби Ви надіслали мені ще три такі газети, які хочу відправити до Англії, Німеччини та США. Щастя вам і радості! Щиро: Дмитро Пожоджук! Космач. Гуцульщина. 25 листопада 1991 р.»
Справа зовсім не в похвалі на мою адресу, хоча і це, чого лукавити, приємно. Ця листівка – вже частинка історії: і моєї особистої, і газети «Волинь», і поступу часу загалом. Адже звернення Дмитра Пожоджука, талановитого вишивальника, писанкаря, етнографа і громадського діяча, а тепер ще й письменника, заслуженого майстра народної творчості України, продиктоване тим, що і ксероксів тоді також не було, тому й просив про ще три примірники «Волині».
А що ж було? Була, як на мене, нині втрачена теплота людських стосунків, яка виливалася часто в одну-єдину зустріч і в багаторічне листування. Так, воно забирало багато часу й зусиль, вимагало повсякденної роботи душі. Але як допомагало жити! Із чим можна порівняти невимовний душевний трепет очікування листа, а потім – його читання у рядках і між рядками…
Зворотна адреса «Космач» нагадала мені лишень дві зустрічі, а потім – тривале листування зі ще одним дивовижним космачанином – Михайлом Ільковичем Юсипчуком-Дідишиним. Дивовижний чоловік, справжній характерник, мудрець із сімома класами офіційної освіти. Доля Олекси Довбуша, народні перекази про нього так вплинули на його душу, що все своє життя він присвятив збереженню пам’яті про легендарного опришка. Відшукав у горах хатину, з якої Дзвінчук стріляв у Довбуша, від чого той і загинув. Коли померла столітня бабця, остання з роду Дзвінчуків, по дощечці, по кроквочці розібрав хатину і переніс у село. Поставити її у центрі, перетворивши на музей, йому не дозволила радянська влада. Натякнули, що піде з димом та хатина, як і знаменита Космацька церква, де Параджанов знімав «Тіні забутих предків». І тоді Михайло Ількович прийняв рішення поставити хату на своєму обійсті, впритул до будинку, в якому жив із родиною – дружиною і двома дітьми: якщо вже горітиме, то все дотла!
Я була в тому музеї, слухала його розповідь про кожен експонат, хоч чоловік так не називав цих безцінних речей, які потрапляли до нього неймовірними шляхами. Так, за черес (гуцульський пояс) часів Олекси Довбуша він безкоштовно збудував ґазді клуню.
Спілкування з цим горянином, дихання одним із ним повітрям – то були найщасливіші миті життя, які потім несподівано продовжилися тривалим листуванням, де кожен лист починався однаково сердечно: «Само щире вітання з Космача»...
Про той дивовижний музей і самого Михайла Ільковича вряди–годи розповідали українські телеканали і місцева преса. Від спільних знайомих дізналася, що кілька років тому його музей пограбували і літній чоловік біг за злодюгами босий по снігу, в одних трусах, а їх було троє… Грабіжників, звісно, не знайшли. А ще в інтерв’ю, викладеному в інтернеті, прочитала, що Михайло Дідишин поставив собі пам’ятник-камінь, де викарбував: «Цей камінь я поставив своїми руками, аби він вам нагадував, що я жив між вами». Є там і дата: 1934–2034. На здивування журналіста відповів, що збирається прожити саме стільки.
Отже, у мене є надія на ще одну зустріч… А щодо пам’яті, то вона не так у камені, як у наших душах…
Пишучи ці рядки, дякую своїй журналістській долі за перехресні стежки, на яких зустрічалася з такими особистостями – аж дух перехоплює! Одна з них – професор Київської політехніки, доктор фізико-математичних наук Ніна Вірченко. Це вона доклала неймовірних зусиль, аби повернути Україні й Волині добре ім’я репресованого академіка з Човниці Михайла Кравчука. Якось я здивувалася, як при такій величезній зайнятості вона знаходить час на таке обширне листування?! Ніколи не було випадку, щоб Ніна Опанасівна не відповіла бодай листівкою.
— Кожен лист – то як простягнута для привітання рука. Не потиснути її було б неввічливо… – задумливо мовила.
А я в душі подякувала їй за важливий урок. Коли б його не вивчила, не мала б у своєму архіві безцінних листів від світлої пам’яті письменників, Шевченківських лауреатів Івана Гнатюка з Борислава, Петра Скунця з Ужгорода, доцента кафедри української літератури Дрогобицького педінституту, який став провідником Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. Степана Бандери, Василя Іванишина…
Якось учителька однієї з луцьких шкіл розповідала, як вони з дітьми писали листи воїнам, котрі захищають Україну від російських загарбників на Сході. Добре, що писали. Шкода, що взятися за перо змусили такі трагічні обставини. То, може, не все ще так безнадійно?!
Нещодавно молодша колега подарувала книгу на майже 500 сторінок – «Оксана Забужко. Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992–2002». Повірте, розкішне чтиво! Тож хай живуть листи…