Вранішньої пори у тролейбусі людей небагато. Кондуктор обілечує пасажирів...
Вранішньої пори у тролейбусі людей небагато. Кондуктор обілечує пасажирів... І, мабуть, за звичкою, бо ж натовпу нема, наголошує, щоб усі проходили по салону. І вже безпосередньо до дівчини, яка стоїть біля середніх дверей: «Скоро зупинка, інші захочуть сісти в тролейбус, а ти – в дверях». Дівчина ніяк не реагує. А коли кондуктор знову береться за своє, тільки вже настирливіше: «Он як вільно спереду в салоні!» – вона відповідає лаконічно: «Я скоро виходжу»
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України
Але те «скоро» затягується (і через декілька зупинок ця пасажирка ще у тролейбусі). І тоді кондуктор «добиває» своє: «От бачиш, скільки зупинок їдеш, я ж тобі казала пройти по салону». Дівчина не стримується: «А ви мені не «тикайте»». Слово за словом – і в тролейбусі виникає, м’яко кажучи, з’ясування стосунків, до якого мимоволі долучаються і пасажири. Хтось, ставши на захист дівчини, розмірковує, що «в кондуктора, певно, зранку настрій поганий». Інші пригадують випадки, коли з «подачі» кондуктора у тролейбусі були перепалки, в яких слів уже не добирала жодна сторона. А мені захотілося розповісти казку, наведену в одному з романів бразильського письменника Пауло Коельо. В ній ідеться ось про що. Протягом льодовикового періоду багато тварин помирало від холоду. Тоді дикобрази запропонували об’єднатися і таким чином зігрівати та захищати один одного. Але їхні колючки ранили найближчих тварин, зокрема тих, які давали найбільше тепла, тому вони розійшлися і почали жити самотньо. І знову помирали від холоду. Довелось робити вибір: або зникнути зовсім із поверхні Землі, або миритися з колючками ближнього. Вони виявили-таки мудрість, об’єднались і навчилися терпіти невеличкі рани, яких завдавали колючки сусіда, бо важливішим для них було його тепло. У такий спосіб вижили. Ця казка вчить нас, людей, справлятися з «колючками» свого характеру заради того, щоб не ранити словом людей, які поряд з нами. Громадський транспорт відображає лише одну із граней нашого з вами співжиття. Але ця грань дуже вагома, бо вона з нами щодня. І від того, якою є наша дорога на роботу, залежить настрій кожного. Те, що кондуктор має ввічливо обслуговувати пасажирів, не прискіпуватись безпричинно, як кажуть, не підлягає обговоренню (думаю, це передбачено нормою його службових обов’язків). Але кондуктор один, а нас – багато. Тож все-таки ми «робимо погоду». І якби з повагою ставились одне до одного, якби, наприклад, ніхто не відштовхував нас ліктями, прямуючи мовчки до виходу, а зі словами вибачення попросив дозволу пройти, якби ми взагалі частіше чули в салоні «Будьте ласкаві», «Дякую» (зокрема, за передані на квиток гроші), то і комфортніше почувалися б навіть у переповненому тролейбусі чи маршрутці. А якби ще по мобілці пасажири голосно не балакали, розповідаючи своєму співрозмовнику про власні проблеми, якби… Минулих вихідних я їхала маршруткою. Коли виходила на своїй зупинці, то була неабияк подивована, побачивши, що молодий чоловік, який мав сісти у маршрутку, простягнув мені руку. Я не могла скористатись цією допомогою, бо в обох руках були пакети. Але подумки по–належному оцінила вихованість молодого чоловіка. Він простягнув мені руку, щоб допомогти вийти, мабуть, автоматично, бо так його змалку навчили. Побільше б у нашому житті таких звичок «на автоматі»!
