З мешканцем Журавників Володимиром Костюком, котрого у засобах масової інформації України названо волинським Страдіварі, зустрітися не пощастило. Саме тоді Володимир разом із моїм колегою по перу Андрієм Криштальським (він і розповів 17-ого липня про Костюка у “Волині”) мандрував Карпатами в пошуках того єдиного з багатьох явора, деревина якого, поєднавшися у скрипці з деревиною єдиної, може, із ста смереки, промовлятиме до людей голосом, що від Бога...
Закінчення. Початок у «Волині» за 12 серпня. 3. ЧОМУ СКРИПКУ НАЗВАЛИ ’КАЛИНОЮ’? З мешканцем Журавників Володимиром Костюком, котрого у засобах масової інформації України названо волинським Страдіварі, зустрітися не пощастило. Саме тоді Володимир разом із моїм колегою по перу Андрієм Криштальським (він і розповів 17-ого липня про Костюка у “Волині”) мандрував Карпатами в пошуках того єдиного з багатьох явора, деревина якого, поєднавшися у скрипці з деревиною єдиної, може, із ста смереки, промовлятиме до людей голосом, що від Бога. Відтак, розговорилися з матір’ю Костюка Ганною Іванівною. Розповідала, як вкладав її Володя всеньку душу в роботу, коли навчав дітей у Горохівській музичній школі грі на скрипці, і як вкладає її, усеньку, в роботу тепер, коли заповзявся сам творити скрипки. Що має від того син, вона навіть не знає. Та переконана: якщо так людина працює і праця її плідна, то є на те вища сила, котра тую працю в руки їй уклала і додає снаги, щоби виконувати. Бо далеко не кожен із тих, хто за цю справу береться, здатен виготовити скрипку високого класу. Оскільки ж життєві реалії так вже чомусь складаються, що і талановитих майстрів музичних інструментів гноблять нестачею коштів, то працею своєю вони мимоволі нагадують той курган, що виростає. Чому свою скрипку, яка зайняла друге місце на сьогорічному фестивалі мистецтва майстрів смичкових інструментів у Києві, Володимир Костюк назвав “Калиною”? Було б зрозуміло, аби сопілку... Але хіба не калина з давніх-давен є одним із символів українства? Хіба не вона в усі роки іноземних утисків була одним із символів нашого національного відродження? І хіба не за одну лише згадку про пломінкий її кетяг був засуджений по війні Федір Піх із Рачина Горохівського району? Що вже говорити про долі тих, хто пов’язав себе із боротьбою за те відродження... — Я із сусіднього Довгова,— розказувала Ганна Іванівна, — то про журавниківське менше знаю. Але то скрізь таке робилося, що хай Бог боронить! Мала двадцять літ, як в 1944 році енкаведе забрало мене і мою сусідку Галю Баб’ячук. Ну, якось так стало, що мене другого чи третього дня випустили. Але допоки що, то на власні очі бачила, як страшно катували Галю. Її обмотали колючими дротами і полінами били по тих дротах та й по всенькому тілу. Її протримали в тій катівні два тижні, а ще тиждень вдома помучилася і вмерла. А був станичний ОУН в Довгові Никифор Лащук, то його і батька його Корнія рускі, як ми казали, просто роздерли. Отак, за ноги... Я мала хлопця. Онисій Нагрейко звався, переховувався від совєтів. Але прийшов до мене, каже, буду являтися з повинною. Влада, каже, гарантує помилування. Ми з ним розписуватися хотіли. Онисій вернувся додому, сховався у схроні, а тут — облава. На яку милість мав надіятись, якщо не явився, а взяли? Він і застрелився. То таке, чоловіче, робилось, що й тепер страшно згадувати!.. А як Никифора Лащука з батьком закатували, то якась пташка за ними так плакала, так квилила і побивалась! Може, і за Ониськом так само десь?.. Не знаю, що то була за пташка... Слухав разом зі мною цю розповідь Володимир Цикман, мовчав. А мені думалося: є, мабуть, в тому щось не випадкове і щось знакове, що син Ганни Іванівни (в дівоцтві вона — Остап’юк) не продав свою “Калину”, хоч грошей постійно бракує, а подарував київській дівчинці Мар’янці, котра вчиться у спеціалізованій школі імені Лисенка.
4. КОЗАК ІЗ ЧЕРУКОВАТИЦІ На безлюдному, здавалося, хуторі він постав перед нами так несподівано, наче козак. І зовнішністю — жилавий, підтягнутий, рухливий — нагадував отого козака. Дивлячись на нього, навіть на думку не могло прийти, що шикує вже у вервечку сьомий десяток літ. Тим часом Василь Парахін — людина мистецтва, автор кількох обширних дослідницько-публіцистичних праць з проблем національного відродження в художництві, опублікованих у дев’яностих роках минулого століття журналом “Образотворче мистецтво”. Очолюваний ним у Стоянові Львівської області дитячий художній колектив став переможцем Всеукраїнського мистецького конкурсу “Журавлині ключі Покрови” і був нагороджений “за вірність народним традиціям” (так вказано в документі) Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Тепер він керує художнім гуртком-студією національного образотворчого мистецтва в Журавниківській середній школі. Вважає, якими б великими не були заслуги художника перед суспільством, а найбільшою серед них залишається те, що передав свою майстерність хоч одному із тих, кому йти крізь життя далі. І переконаний, що українське національне відродження неможливе без відродження духовного середовища саме в українських традиціях, а не польських, австро-угорських чи російських, котрі лягали на українство упродовж ген яких літ товстим намулом. Народився Василь Парахін на хуторі Черуковатиця, що і з Глибокою долиною та Висоцьким поряд, і з Козацькою могилою. Земні краєвиди мав змогу спостерігати справді із журавлиного піднебесся, оскільки закінчив Вище військове льотне училище. Але і до вступу у нього, і опісля вабило художництво, а “літання чомусь не сподобалось”. Завдяки знайомству з відомим скульптором, заслуженим діячем мистецтв УРСР Іваном Гнатюком, котрий побачив у вчорашньому летунові колоритний національний художницький талант, поступив до Київського культосвітнього технікуму. У перспективі був “на прицілі” вищий мистецький навчальний заклад. Але з другого курсу технікуму виключили “за націоналізм”. Знову ж таки за сприяння Івана Макаровича та мистецтвознавця Василя Щербака, котрий працював тоді в ЦК КПУ, одержав доручення організувати народний художній промисел “Київські сувеніри”. Доти упродовж трьох літ створити його чомусь ніхто не міг, а близився 1500-літній ювілей столиці, і дійсно українські сувеніри, які привертали б увагу численних гостей з далекого зарубіжжя, були потрібні. Він із завданням справився. Про Парахіна заговорили. І друзі, і недруги та заздрісники. Відбиваючись від останніх, він теж не мовчав. Відтак, з’явилися архіпильні особи, котрі знову уздріли в його словах та діях прояви “українського буржуазного”. Раз чи два рятував від халепи Василь Щербак. Але в 1980 році Парахіна усе ж виключили “за націоналізм” як із Спілки художників України, так і з художнього фонду. Призвідкою стало те, що на чергові збори в Спілку художників приїхав... у синіх джинсах і жовтій сорочці. Місця у Києві вже не було. Але рідний хутір Черуковатиця прийняв без жодних сумнівів. Директор Журавниківської середньої школи Світлана Володимирівна Шеремета говорила мені про те, що дітям займатися в гурткові-студії українського народного мистецтва під керівництвом Василя Парахіна дуже подобається. Сам Василь Григорович, розповідаючи про своїх вихованців, зазначав: є серед них дійсно обдаровані діти і талант їхній треба розвивати. А ще говорив, що найголовнішою для національного відродження є духовність, котра, на тверде його переконання, неможлива без мистецької, художньої грамотності. Та ось уже років з п’ятнадцять розмірковують у Горохові про створення районної школи мистецтв, але з місця справа так і не зрушила. Петро БОЯРЧУК.
