Це село в Маневицькому районі славиться героїчною історією, вправними ткалями і напрочуд чистим джерелом...
Це село в Маневицькому районі славиться героїчною історією, вправними ткалями і напрочуд чистим джерелом
Ярослава ТИМОЩУК
АТЕЛЬЄ БУЛО У КОЖНІЙ ХАТІ — Раніше ткали і штани, і спудниці, і свити, й рушники, і килими, а тепер усе на гуманітарці можна купити, — Ніна Гладун із Великої Яблуньки розповідає про призабутий нині промисел, яким колись славилося село. — Як треба, то й зараз можу щось виткати, але тоді ентузіазму було більше. Ніну Данилівну називають найвправнішою майстринею та найголосистішою артисткою в окрузі. Ще змалечку й донині вона — ведуча на всіх сільських заходах. Лише кілька місяців, як пішла на пенсію з посади художнього керівника Будинку культури, де пропрацювала півжиття. Але про пісню не забуває і тепер — керує місцевим колективом «Криниченька» (всім учасницям сама пошила спідниці), співає в районному ансамблі народної пісні «Джерела». Свого часу об’їздила чи не всю Україну з концертами, ще й за кордоном побувала. Спочатку трохи віднікується, коли прошу щось виконати, та зрештою її глибокий смутний голос оповідає про дівочі печалі за нерозділеним коханням. — Я нетутешня, 18-літньою у невістки прийшла сюди, — каже Ніна Данилівна. — Зразу взялася за те тканнє, сусідка Гуляна Смалюкова навчила. Пам’ятаю, ткацькі верстати майже в кожній хаті були. Їх майстрували з ясена або з дуба. Хто мав багато дітей, то треба було й одяг заготувати, і зимою накритися якоюсь ряднушкою. Овечок у господарствах тримали, стригли їх та пряли з тієї шерсті. Яка ткаля ліпше розумілася на узорах, то всі йшли до неї. Я то сама все придумувала з голови. Удома у Ніни Данилівни зберігається верстат, правда незібраний. Адже громіздкий прилад займає півкімнати. Взимку стояв у хаті, а під весну виносили в клуню. — Літом тим бавитися вже не будеш, бо в полі повно роботи, — зауважує Ніна Данилівна. Старожили казали: «В спрат положити» — себто сховати. Вони бережно ставилися до тканого одягу. — Після маминої смерті палила її одежу і дуже плакала, — згадує пані Ніна. — Поношені ті блузки, але полатані й складені акуратно. Так шанували, бо тяжко воно приходило, клопітка була праця. І сьогодні молоді майстрині переймають досвід Ніни Данилівни. А вона не лише тче, а й вишиває. Дочка Надія, яка проживає в Маневичах, відвела у своїй оселі одну кімнату для маминих вишивок. Вийшов такий собі музей приданого. Ніна Данилівна скромно оцінює свої таланти, зате односельчани вихваляють: «Такі шедеври має».
КОЛИ ДО ХРАМУ ХОДИЛИ КРАДЬКОМА — Хто вперше чує наш церковний хор, то каже, «ніби не сільський, а городський», — хваляться місцеві парафіяни. — Матушка Ольга Сонюк на три голоси поділила хористів. Вона й батюшка Іван — знатна пара, такі невгамовні, доповнюють один одного. Нині біля храму будується недільна школа. Ця церква — третя в історії Великої Яблуньки. Перша, ще з ХІХ століття, згоріла. Наступну розібрали за радянської влади у 60–х роках. Яблунчуки розповідають, що дерев’яну споруду у центрі села розсували тракторами. Люди за тим спостерігали, нишком молилися й плакали. Кажуть, виконавців тієї волі спіткало згодом чимало випробувань. А селяни стали ходити у сусідні села. Бабусі бідкалися: як то можна перед Великоднем не висповідатися? Страшно було, але оминали дорогу, йшли лісами.
ЯК ЗАБОЛІЛО ЩОСЬ — БІГОМ ДО ДЖЕРЕЛА Яблунчуки гордяться і джерелом поблизу лісу. Колись сільські жіночки приходили сюди прати одяг, бо криниць по домівках було мало. Під час війни там вибухнула граната — й забило джерело. Але сьогодні жителі нахваляються, що вода з місцевої кринички не поступається популярній оконській. Чиста, цілюща, не замерзає увесь рік, накипу не утворюється. Кілька років тому територію навколо водойми облагородили: очистили від замулення джерело, проклали до нього дорогу, позрубували дерева, звели місток і освятили.
А ВІД РОСІЙСЬКОЇ ВІДМОВИЛИСЬ: «НАЩО НАМ МОВА АГРЕСОРА?» Перед Будинком культури у Великій Яблуньці — пам’ятник Тарасові Шевченку, а перед двоповерховою школою — Лесі Українці. Монументи цим письменникам — єдині в районі. На великі свята чиновники з Маневичів покладають тут квіти. У шкільному коридорі відразу помічаєш жовто–блакитний стенд із дитячими малюнками та словами вдячності героям Небесної сотні. Облаштовують і куточок пам’яті загиблих на Сході. Двоє випускників — Володимир Гринюк із Граддя та Олександр Деркач із Довжиці —полягли, захищаючи Батьківщину. — Якби ви знали, як наші школярі підтримують героїв Майдану і війни: малюнки малювали, заходи проводили, кошти збирали, у шпиталі провідували, — директор Тетяна Остапук зустрічає при вході. Запрошує оглянути приміщення. Шкільні стіни прикрашені вишитими й тканими картинами. — Майже всі наші учні знають секрети давніх ремесел, — каже Тетяна Василівна. — Опановують їх у гуртку декоративно–прикладної творчості. З дерева майструють візочки, шкатулки, ложки, кухонні дошки. Її колега, заступник директора з виховної роботи Любов Володимирівна Колядюк, теж пам’ятає часи, коли люди все робили своїми руками. — Як моя баба помирала, то споряджали покійницю всім домашнім, тканим, — пригадує. — Не було де купити, як тепер. І якими ж пильними мусили бути ткалі — сліпали при свічці чи гасовій лампі. А мама моя кожну латочку шкодувала. Вже та спідниця аж світиться, а вона: «Ту пілку викину, а ту налатаю — і ще буде передник до свиней ходити». Ні шматиночки не викидала. Також на базі школи діє драматичний, туристично-краєзнавчий, технічний, гурток виразного читання, англійської мови «Лінгвіст» та «Рівний — рівному», де учням розповідають про права людини. Другою іноземною, обов’язковою для вивчення, батьки учнів вибрали німецьку. Від російської відмовилися — «Нащо нам мова агресора?» Учителі опоетизовують своє село. Тетяна Радчук не тільки викладає математику, а й пише вірші — до шкільних свят, колегам на дні народження. Вона ж — авторка пісні про Велику Яблуньку. А колишній музикант Леонід Бубнюк створив шкільний гімн, де є такі рядки: «Пролягли дороги на чотири боки, з вишиванки хрестик посеред села». Справді, якщо дивитися з висоти, то Велика Яблунька наче поділена на 4 частини великим перехрестям у центрі.
17 ЗАГИБЛИХ УПІВЦІВ І ДОСІ НАГАДУЮТЬ ПРО СЕБЕ Активістка «Національного альянсу» Ірина Гладун знає історію рідного села з розповідей свого діда Карпа, який маленьким хлопчиком застав війну. Він пам’ятає бій між німцями й місцевими упівцями навесні 1943 року. Вороги прийшли в їхнє село, щоб запастися харчами й худобою. Бійці з Великої Яблуньки та околиць хотіли перешкодити, але хтось із селян виказав місце їхнього перебування. На момент зіткнення упівці опинилися в чистому полі за селом, тому зазнали великих втрат. Полягло 17 захисників, яких місцеві жителі поховали у братській могилі. 1957 року радянська влада її розвалила й знесла хрест. Уже в незалежній Україні намагалися встановити точне місце захоронення, машини копали землю, та нічого знайти не вдалося. Тому в полі насипали курган і поставили хрест. — Ця могила мені дуже болить, — каже Ірина. — Єдиний у селі символ УПА занедбується. Загорожа навколо хреста розвалюється. Я фарбувала його, чіпляла на нього прапори. Мій друг Сашко Гуч вистругав із дерева табличку. Мрію поставити новий хрест і до 14 жовтня прикрасити його вишитими у Великій Яблуньці рушниками...
На фото: Третій в історії села храм збудували в роки незалежності.
