У 22 РОКИ ВІН ПРОКИНУВСЯ НЕЗРЯЧИМ. А ЩЕ ЧЕРЕЗ 22 ЙОМУ ДЯКУЮТЬ ЗА ЗОЛОТІ РУКИ
Коли спілкувався з Віктором Буткевичем (на фото) із села Берестя Дубровицького району, мені спали на думку слова з пісні нашого земляка Сашка Положинського: «Ти подумай про тих, кому завжди темно…»...
Коли спілкувався з Віктором Буткевичем (на фото) із села Берестя Дубровицького району, мені спали на думку слова з пісні нашого земляка Сашка Положинського: «Ти подумай про тих, кому завжди темно…»
Кость ГАРБАРЧУК
Мене не перестають дивувати своїм оптимізмом люди з такою долею, як у Віктора Буткевича. Йому у червні виповнилося 44 роки, рівно половину з них він — незрячий. Попри труднощі чоловік вивчився на масажиста й отримав державну акредитацію. Створив сім’ю, і разом із дружиною Лілею працюють інструкторами зі здорового способу життя та допомагають іншим людям. У нього спочатку все було як і в усіх. Закінчив школу в рідному селі Берестя, згодом Дубровицьке професійно–технічне училище. Відслужив в армії, складав плани на майбутнє, але за одну ніч усе змінилося. — Конкретного діагнозу мені досі не встановили, — розповідає пан Віктор. — Я захворів. Здавалося, звичайна застуда, навіть не схожа на грип. Піднялася температура. Вже пізніше пояснили, що цей стан якимось чином подіяв на зоровий нерв. Одного ранку молодий 22–річний чоловік, у якого ніколи не було проблем зі здоров’ям, прокинувся незрячим. Розплющив очі — але нічого не побачив. Його заспокоювали, що це тимчасове явище і зір відновиться. За словами Віктора Буткевича, тоді у 1993–му році, у розпал економічної кризи не було навіть елементарних продуктів у магазинах, не кажучи про ліки. На перших порах він навіть не повністю усвідомив, що з ним сталося. Не хотів цьому вірити й сприймати. Тодішній свій стан душі називає шоковим, але ще була надія, що за кілька тижнів усе минеться. Час ішов, але нічого не змінювалося. Він провів 45 днів у Рівному в обласній лікарні. Тоді здавалося, що після чергової процедури стане краще — і він зможе бачити небо і зорі… — Місяців через три я зрозумів, що повністю втратив зір, — пригадує Віктор. — Дякувати Богові, не впав у депресію. У мене чимало друзів, які вже згодом відверто розповіли: на перших порах не знали, що мені казати і як їм себе вести. Чесно зізнається: був період, коли заглядав у пляшку, але не довго, бо якась неймовірна сила підтримувала його. Каже, що ставав іншою людиною. Вчився сприймати навколишній світ по–новому — наосліп. Не знає, звідкіля це в нього взялося, але почав писати вірші, якими намагався виразити свій душевний стан. Випустив першу збірку поезій «Нічний вітер». Якось йому подарували стареньку гітару. Дуже швидко навчився грати. Як розповідає Віктор, усі труднощі доводилося самотужки переборювати, аж поки не прийшов до віри в Бога. Він став вивчати Слово Боже, записане на касетах. — Найголовніше — ніколи не втрачати надії, — посміхається оптиміст Віктор Буткевич. — Скажу щиро: жодного разу, навіть у такому стані, в мене не виникало думки про суїцид. Завжди вірив, що попереду чекає краще життя і в Бога стосовно мене інші плани. Коли випадає якийсь тягар, то це для того, аби вистояти і стати прикладом для інших. Він аж через 15 років після втрати зору потрапив до реабілітаційного центру в Києві. Згодом був християнський санаторій «Наш дім» у Вінницькій області. Саме тут Віктор розпочав навчання на масажиста та познайомився з киянкою Лілею. Віктор переконаний: Господь зробив усе, що йому потрібно для життя, тільки не відразу, а випробовував його віру. — Хотів стати масажистом — і отримав державний диплом. Хотів мати сім’ю — і тепер у мене є друга половинка, про яку мріяв, — дружина Лілія. Ми співпрацюємо з благодійним фондом «Краще життя», який запрошує масажистів працювати — безкоштовно. Вони нас забезпечують житлом. Я вже був у Києві та Львові, з червня ми — в Луцьку. Коли роблю масажі, допомагаю іншим людям, то щодня чую слова подяки і розумію: живу недаремно.
ФРАГМЕНТ ІЗ ПІСНІ «ТИ ПОДУМАЙ» (текст Олександр Положинський, співають «Тартак» і Діана Попова)
Кволий промінь сонця пробився крізь хмари – Одразу люди одягли окуляри. І це сонце не сліпить, просто кожен хоче Заховати душу, заховати очі. Відгородитись високим парканом – Його не перескочиш, не проб’єш тараном. Кожен має проблеми, кожен має турботи, Між людьми загорожі з колючого дроту. Незнайомець не скаже доброго слова, Знайомий зустріне – порожня розмова. Посміхнутися важко, співчуття неможливе… Ось людина нещасна, де ж людина щаслива? В небі раптом яскраво заграє веселка! Вхопи краплю щастя – сховай у пуделко. Не давай цьому щастю на місці сидіти – Відпускай на волю, хай гуляє по світу!
Коли часом здається, що ти зайва людина І що власне життя для життя не причина, Коли думаєш знову, що існуєш даремно, Ти подумай про тих, кому завжди темно! Можеш чути радість пташиного співу, Перекати грому, шелестіння зливи! Твоя біда – не біда, твоє лихо – не лихо, Ти подумай про тих, кому завжди тихо!
