Оголошення, яке висіло на дверях при вході у кафе “Прип’ять” у Ратному, автора цих рядків неабияк заінтригувало. Воно сповіщало, що тут протягом трьох днів проходитиме зібрання “поліських динозаврів”. Невдовзі з’ясувалося, що йдеться про зустріч випускників Ратнівської середньої школи 1950 року...
Оголошення, яке висіло на дверях при вході у кафе “Прип’ять” у Ратному, автора цих рядків неабияк заінтригувало. Воно сповіщало, що тут протягом трьох днів проходитиме зібрання “поліських динозаврів”. Невдовзі з’ясувалося, що йдеться про зустріч випускників Ратнівської середньої школи 1950 року. Це був перший у районі післявоєнний випуск. Їх у класі було 22. Доля розкидала колишніх однокласників по найвіддаленіших куточках тодішнього Союзу. Перша зустріч відбулася в двотисячному. Причому в день святкування 800-річчя Ратного. Організував її відставний майор Іван Повх з Кривого Рогу, коріння якого із села Заброди. І ось вони знову зібралися в затишному кафе “Прип’ять”. І ті, хто закінчував десять класів, і ті, хто вчився разом до восьмого. Крім Івана Повха приїхали в селище своєї молодості також Іван Галапчук із столиці Молдови — Кишинева, Леонід Коротинський з Санкт-Петербурга, Анатолій Ленартович та Ірина Будиловська з Луцька. Всього зібралося чотирнадцять чоловік. Це всі ті, хто залишився. Кожному — за сімдесят. Не випадково ж назвали себе жартома — “поліськими динозаврами”. Іван Повх до цієї зустрічі готувався особливо старанно, замовив за власний кошт значки і посвідчення, які під час зібрання урочисто вручив кожному учаснику. Кожному присвятив вірш, а ще написав пісню “Про шкільну дружбу”. Іван Повх, найстарший з однокласників, був напрочуд обдарованим юнаком. Закінчив Горєловське училище протиповітряної оборони, що під Санкт-Петербургом. Став ракетником. Одночасно заочно навчався в Архангельському педінституті. Служив на Півночі, на Далекому Сході, у Кривому Розі. Вдало склалась кар’єра і в Івана Галапчука. Родом він із Пісок Річицьких. У сорок четвертому їх сім’я переїхала в Ратне, бо батькові запропонували тут посаду директора промкомбінату. Вже будучи випускником, Іван на собі відчув подих сталінських репресій. Він дуже добре знав граматику. І коли писали твір з української мови, то “вождя” назвав не Іосіфом, а Йосипом. І мало не позбувся атестата. Батько змушений був іти в райком і просити за сина... Скінчилось все це тим, що хлопець не отримав срібної медалі. Хотів з друзями поступати в морехідне училище, але опинився в Одеському гідротехнічному інституті. У 25 років уже був головним інженером шахтно-будівельного управління в місті Єнакієво, що на Донеччині. Але так склалось у житті, що став військовим. 14 років був командиром будівельної бригади головного управління аеродромного і спеціального будівництва. Будував військовим житло. Але в основному займався спорудженням стартових площадок для бойових і космічних ракет. Дослужився до полковника. Став заслуженим будівельником. І хоч давно на пенсії, але й досі працює, керує охороною Кишинівського килимового комбінату. Леонід Коротинський сорок років віддав геологорозвідці. Працював у Забайкаллі. Брав участь у відкритті Холоднінських покладів цинку і свинцю, а також родовищ кам’яного вугілля. Коли пішов на заслужений відпочинок, з Улан-Уде переїхав у Санкт-Петербург. Якось до нього в гості завітав Іван Повх. І на якусь мить оторопів від побаченого. Вся квартира однокласника була встелена камінням. Точніше — зразками порід, які попривозив звідусіль. Багато досяг у житті й Анатолій Ленартович. Був начмедом обласної лікарні. Нині — головний дитячий хірург Волині. Йому присвоєне звання заслуженого лікаря України. Чимало випускників п’ятдесятого залишились жити і працювати у Ратному. Ольга Карасюк і Ольга Супрунюк, наприклад, стали медсестрами, Надія Кульбачинська та Ірина Будиловська — педагогами, Сергій Старушик — автоінспектором, Галина Пінкевич — продавцем, Микола Кліщевський — директором райзаготконтори, Клавдія Вирвич тридцять років відпрацювала бухгалтером райспоживспілки. Мабуть, з огляду на те, що серед випускників було чимало працівників системи райспоживспілки, вона і стала одним із спонсорів цієї незвичайної зустрічі. А її голова Володимир Бохонюк прийшов привітати це поважне зібрання з незабутнім святом. Протягом трьох днів колишні випускники ділились спогадами, добрим словом згадували своїх вчителів. Зокрема, Галину Федорівну Лисакову та класного керівника Надію Антонівну Квашук. Не забули піти на кладовище, щоб вклонитись своїм покійним однокласникам. Але їм навіть трьох днів не вистачило, щоб наговоритись, переповісти про все, що було на душі, що залишилося в спогадах. Тому одностайно вирішили проводити такі зустрічі скільки вистачить віку. Іван КАПІТУЛА.
