Їй пропонували здати своїх дітей для експериментів, а взамін видати інших...
Їй пропонували здати своїх дітей для експериментів, а взамін видати інших...
Уже більше 30 років несе по життю важкий хрест своєї материнської долі Любов Шалапаєва з Турійська. Останнім часом цей хрест став ще важчим: тепер, окрім двох дорослих синів-інвалідів, 60-річна жінка доглядає ще й чоловіка, у якого важка форма цукрового діабету. НЕВІДОМА СПАДКОВА ХВОРОБА – Курей лікують, малих курчат. А це – мої діти. І я виконую свій материнський обов’язок, – так відповіла Любов Семенівна одному чиновнику, який нахабно дорікнув жінці, що годувати двох народжених нею “неповноцінних громадян” мусить держава. Чула Любов Семенівна і ще жорстокіші слова. Коли її синів обстежували в одному з львівських інститутів, то запропонували залишити хлопців у себе, а взамін “видати” інших дітей… Життя уже давно навчило Любов Семенівну: скільки б з усіх сторін не говорили про соціальний захист незахищених верств населення, до яких в першу чергу належить така сім’я, як їхня, увесь тягар боротьби за виживання лежить насамперед на її жіночих плечах. Саме життя уже давно перетворилося на постійну боротьбу, вибивання, випрошування. З дня в день, з року в рік… Перша дитина Шалапаєвих – це була дівчинка – померла немовлям. Коли народився Славко, лікарі теж не вірили, що він житиме. Так і сказали матері: народжуйте іншу дитину. У річному (!) віці Славкові видалили великий камінь, який утворився у нирках. Дитину врятували тільки завдяки вчасній операції. Водій, який привіз хлопчину до лікарні, не зміг бачити його мук і знепритомнів. Каміння у нирках пов’язали із значною кількістю ліків, які хлопчик встиг прийняти вже у такому віці. Сергій, який народився через два роки після Ярослава, теж мав проблеми із здоров’ям. Спочатку їм обом ставили діагноз ДЦП: брати не могли ходити, а у Славка, до того ж, недобре були розвинуті руки. Але після детального обстеження у Львові батькам сказали, що у хлопчиків якась важка спадкова хвороба. Вражено багато органів. Крім того, позначилась на здоров’ї і велика кількість медикаментів. ДВА КРОКИ В ЖИТТІ СЕРГІЯ …Жінку з двома хлопчиками, одного з яких вона вмощувала на спині, а іншого – тримала на руках, знали у багатьох лікарнях і санаторіях. Любов Семенівна об’їздила десятки лікарів і цілителів в усьому колишньому Союзі. Цілий рік вони з чоловіком відкладали гроші, щоб влітку під час відпустки поїхати в черговий санаторій. Перебувати у загальних групах хлопці не могли, тому Любов Семенівна наймала приватну квартиру або й жила в підсобних приміщеннях, близько від санаторію, і носила на процедури у санаторій дітей на руках. – Як зараз пам’ятаю: Одеса, Славіку – 6 років. І він робить свої перші кроки. Сам дійшов до тролейбуса! Я плакала від щастя, – каже так, ніби зараз перенеслась у ту хвилину… “Пішов Славік – має піти й Сергій”, – Любов Семенівна уже жила новою мрією. Під чужим прізвищем влаштувалась лікувати сина в московську клініку. Та одного дня Сергійко видав себе: заговорив українською і їх почали виганяти з лікарні. Після довгих вмовлянь все-таки залишили... Але найбільше їх обнадіяли в Луцьку – потрібна операція. Було шість операцій. І багато годин тренувань. З нетерпінням чекали того дня, коли син піде. І Сергій пішов! Але пройшов усього два кроки. Після цього взявся за голову і почав кричати. Від болю. Довго. Страшно. Це були перші два кроки в його п’ятирічному житті. Це були і останні кроки в його житті… Похвалитись своєю великою кімнатою 28-річний Сергій привів нас, вміло керуючи своїм інвалідним візком… ОДНА ЖІНКА ДОГЛЯДАЄ ЗА ТРЬОМА ІНВАЛІДАМИ Ярослав Сергійович Шалапаєв пропрацював на посаді начальника Турійського РЕМу 25 років. Не доробив до пенсії два роки і його звільнили. – Чоловіку потрібна була операція на очі, – каже Любов Семенівна. – Операцію зробили у Чернівцях. А коли чоловік повернувся додому, вже був кандидатом на звільнення. Я просила, я принижувалась… Просила і безпосередніх керівників Ярослава, і тодішнього голову райдержадміністрації Богдана Шибу, щоб залишити чоловіка на посаді хоч на півроку, щоб ми зібрали ще трохи тих грошей… Не послухали, перевели на іншу посаду. А через три місяці нове керівництво РЕМу отримало дивіденди. Цих грошей нам би вистачило на все життя… Господи, я все життя відкладала для хлопців гроші, відкрила їм рахунки – знала, що хтось після мене повинен буде їх доглядати. Знала, що буде старість, що буде важко. Хіба я могла подумати, що пропадуть усі гроші? Що заберуть в інвалідів їхні копійки? Зараз Ярослав Сергійович ледь ходить. У нього важка форма цукрового діабету. За трьома чоловіками-інвалідами мусить доглядати одна жінка. До того ж, Любов Семенівна у свої 60 років ще працює у школі. Завдячує цьому директору школи і заврайно. Каже, що мусить працювати, бо для такої сім’ї, як їхня, дорога кожна копійка. Звичайно, світ не без добрих людей. Їм допомагають – від сусідів та родичів і до соціальних працівників. Кому ж, як не їм, потрібна поміч? Адже лише для того, щоб пересадити Сергія з інвалідного візка у ванну, треба трьох здорових чоловіків. Але, як не прикро, і у такій ситуації знаходяться люди, які кажуть жінці: – Тобі все легко дається, ти все випрошуєш. – А я просто не знаю, чого чекати від майбутнього, – зітхає Любов Семенівна. – Зараз усе частіше плачу. Бо сили покидають мене. Я втомилась жити, втомилась боротись... Так, хлопці, як можуть, дають собі раду. Сергій не ходить, але має міцні руки, тому у його обов’язках – годувати курей. Славко навпаки – має покручені руки, але може ходити, і коли треба, “замінює” братові ноги. Хоч робити це йому дуже важко, адже з ним часто стаються припадки. Та найгірше, що їхній світ обмежується лише стінами власного дому. Коли якось Любов Семенівна змогла вивезти хлопців у цирк, який приїхав у Турійськ, то потім братам було що обговорювати цілий місяць. А Сергій після того, як йому нарешті подарували інвалідний візок на акумуляторах і він зміг сам вперше виїхати в місто, на радощах наївно вибрав собі для катання найрівніше місце – проїжджу частину дороги… На жаль, і цієї радості він може позбутись – щоб виручити гроші на ліки, Шалапаєви змушені продавати цей інвалідний візок… Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ. Фото авторів.
