А КРИНИЦІ У МИХНІВЦІ НЕ ВИСИХАЮТЬ

У свій час, дізнавшись, що у Михнівці Камінь-Каширського району відкрито жіночий монастир, я, збираючись у відрядження, довго шукала в довіднику адміністративно-територіального поділу Волині цю Михнівку. І все марно. Аж поки не відкрила розділ, в якому значаться населені пункти, виключені з облікових даних у зв’язку з переселенням жителів. Тепер це хутір колись Качинської, нині — Видричівської сільської ради. А в минулому це було велике містечко, від якого залишилось декілька хат. Зацікавленість хутором і його корінням привела мене знову у Михнівку.
Тепер я вже знала, що їду в колишнє містечко, яке мало Магдебурзьке право. Тобто було воно привілейоване. Адже, згідно із цим статусом, населені пункти отримували самоврядування, податковий та судовий імунітет (незалежність), право власності на землю, пільги мали ремісники і торговці. Мешканці такого містечка звільнялись від деяких повинностей на користь держави.
В державному архіві області зберігається ксерокопія двотомника дослідника-краєзнавця Миколи Теодоровича, який був виданий на початку ХХ століття в Почаєві. В другому томі, зокрема, і можна знайти інформацію про виникнення Михнівки та як вона “канула в лету”. Отже, читаємо в цьому виданні, зародження Михнівки, як містечка, за свідченням деяких церковних документів і народними переказами, відноситься до 1637 року. Тоді на прохання православного російського дворянина Філона Єловицького (за іншими документами Яловицького) для швидшого заселення цієї місцевості, королем Владиславом IV було дароване містечку Магдебурзьке право. В 1642 році тут було побудовано Стрітенський храм, а ще через п’ять років відкрито чоловічий монастир. В ХІХ столітті “одних міщан православних було понад 450 душ”. Згодом їх число зменшується до 250.
Крах Михнівки настав в 1842 році, коли з дозволу урядового сенату мешканців містечка тодішній поміщик Піотрошевський виселив за небажання відробляти барщину, а саме містечко було цілком знищене. Будинки міщан були віддані поміщиком на дрова його селянам. Квітучі сади вирубані. І вже через два роки вся площа, яку займало містечко, перетворилась в ріллю. Вигнані жителі розбрелись по довколишніх селах. І в червні 1888 року, коли тут побував Микола Теодорович, у Михнівці стояло три халупки, які вже напівзгнили. Дослідник не зустрів тут нікого із жителів, крім місцевого псаломщика. В пам’яті селян довколишніх населених пунктів збереглась уява про мешканців містечка, як про людей “атлетичної статури, гордих, буйних, самовільних і неабияких п’яниць”.
Отож, те, що в 1996 році у Михнівці було відкрито жіночий монастир, — не випадковість. Його, так би мовити, душею став відреставрований Стрітенський храм.
За описом професора Олександра Цинкаловського “Стара Волинь і Волинське Полісся”, під дерев’яною підлогою заховалась до 1933 року дубова труна з прахом Філона Єловицького. Вже наш сучасник — волинський історик-архівіст Володимир Рожко – дослідив, що ця труна з прахом пережила ще декілька десятиліть і стала жертвою тотального атеїзму в шістдесятих роках.
Першу хуторянку з Михнівки — Лідію Іванівну Понеділок — я зустріла у Видричівській сільській раді. Тут вона працює секретарем. Жінка пам’ятає, як в дитинстві із своїми ровесниками забігала на територію напівзруйнованого храму і бачила ту труну. У Михнівку Лідія Іванівна потрапила п’ятирічною дівчинкою, коли її мати вийшла сюди заміж після смерті першого чоловіка. Лідія Іванівна цікавиться історією свого хутора. Добре знає і про Філона Єловицького, і про те, що хутір, де живе, має прадавнє коріння — і досі його мешканців називають міщанами.
Цікавилась Лідія Іванівна і своїм прізвищем. Колись знайшла свідоцтво свекра і дослідила, що був він Понєдєльнік, що пішли ті Понєдєльніки з Харківської губернії. Сьогодні на хуторі це основне прізвище. Правда, набуло воно вже українського звучання. Хоч і зараз бувають конфузи: у матері, наприклад, прізвище Понєдєльнік, у дитини — Понеділок. І тоді через суд треба виправляти помилку.
І вже не з архівних документів (їх я не знайшла), а з розповідей людей, які сьогодні живуть у Михнівці, я дізналась, як жилось на хуторі за Польщі. Тут я зустріла, зокрема, Марію Пилипівну Понеділок, якій через рік виповниться вісімдесят. Вона в Михнівці — в невістках. Після війни тут було всього чотири хати. Одна з них, де спочатку жила з чоловіком, збереглась і до сьогодні (правда, вже добудована). Цій хаті, за словами Марії Пилипівни, років сто п’ятдесят. Тепер її орендують монашки. А жінка доживає віку в будинку, спорудженому поряд, де виросли її восьмеро дітей, звідки, на жаль, вже давним-давно винесли в домовині чоловіка. І колодязь-журавель тут найстаріший. Колись був дерев’яний, та дерево згнило, і довелось замінити кадуби.
Марія Пилипівна каже:
— У Михнівці жили міщани. Були вони безземельні. Жили з того, що робили на пана. Брали поле — засівали, засаджували. І з двісті нажатих снопів сто брали собі, а сто — панові. Так само і картоплю ділили.
— А як же пана звали?
— Олександр Малюшкевич, — каже Марія Пилипівна, і додає: — Добрий був пан. А за совєтів пішов з торбою. Від його маєтку нічого не зосталось. Тільки дикі ружі, які й тепер влітку цвітуть.
— А коли легше жилось: за Польщі чи при совєтах?— допитуюсь.
— Легко ніколи не було. І за пана робили, що з ніг падали, і в колгоспі скільки-то того льону руками висмикано. А як тріпали, то короста до крові руки обдирала. Попоплакали жінки. А зараз я вже й забула, як той льон цвіте...
Родина, в яку прийшла невісткою Марія Пилипівна, першою записалась в колгосп. Тому й не спіткала доля ворогів народу. А той “добрий пан”, до речі, за совєтів став жебраком. Вже в Бузаках — в селі по сусідству з хутором, я знайшла з допомогою секретаря Видричівської сільської ради Лідії Понеділок чоловіка, який добре пам’ятає, як закінчилось життя Олександра Малюшкевича. Це Андрій Федчук.
— Мій батько,— розповідає чоловік, — пас худобу в пана. За добру роботу він йому в Бузаках хатину поставив. Як почалась війна, то родина Малюшкевича виїхала (кажуть, дочка його в Польщі була). А він зостався. З торбою ходив по людях. Голова бузаківський привів якось його до мого батька. “Хай поживе з тиждень”, — сказав. А жив пан в нас шість років, аж поки не вмер. Дожив Олександр Малюшкевич до глибокої старості. Йому дали в Камені-Каширському в комісаріаті папір, який засвідчував, що пан все майно здав на користь державі. Вже коли він жив у нас, то не раз ще приїжджали з “органів”. Я почув якось розмову: мовляв, вже старий, куди його брати. Одне слово: око на нього клали, бо ж як так — пан і не десь на Сибіру?! Після війни бідота була — їсти нема що. Пироги пекли з жолудів, добавляючи льону. І пан, колишній уже, їв ці пироги і прихвалював.
Похоронили Олександра Малюшкевича на цвинтарі в Михнівці. Люди довго пам’ятали цю могилу, прикрашали хреста рушником, бо “добрий був пан”.
Сьогодні на хуторі Михнівка тринадцять хат. Якщо й далі такими темпами забудова піде, то невдовзі михнівська вулиця з’єднається з селом Бузаки. Це колись забороняли тут будуватись, і молодь виїжджала у Камінь-Каширський,Луцьк, Брест. Близько п’ятдесяти чоловік живе на хуторі, тринадцять дітей ходить у Видричівську школу. Одне слово, хутір розростається. Тепер тут і дорога хороша, якою курсують маршрутки, і вже Михнівка не є віддаленою. А завдячуючи монастирю, до якого було проведено газ, то й хутір газифіковано.
Секретар Видричівської сільської ради Лідія Понеділок добре пам’ятає, як у кінці сімдесятих років її чоловік роздобув у військових двигуна, і тоді вони, перші з хуторян, купили телевізора.
— Движок лопотів на всю округу, а всі збирались до нас, як до клубу, щоб кіно подивитись, чи якусь передачу, — розповідає Лідія Іванівна.— Вже всі в сусідніх селах мали світло, а в нас — печерний вік. Їдемо в район, просимо провести лінію, а нас гонять. Як сьогодні пам’ятаю, на сходах біля райкому стоїть покійний Маркус і каже: мовляв, ще зараз і міліцію викличу, як будете надокучати.
По сьогоднішній день Лідія Понеділок пам’ятає, як ще з такими ж хуторянами, в яких росли діти, поїхала в Москву — у Верховну Раду СРСР. Це був 1983 рік.
— Потрапили ми у Верховну Раду, — розповідає жінка, — стоїмо перед приймальнею Голови Президії Верховної Ради. Очевидно, секретар, молода дівчина каже: “Я вам сьогодні свято зроблю — вас прийме сам Леонід Ілліч...” Правда, Леонід Брежнєв нас не прийняв — кудись терміново поїхав. А розмовляв з нами його заступник —Поляков. Ми розповіли, що живем на хуторі, що в нас дітки, а їм треба вчитись. А він все з нами жартує, розпитує, чим же ми прасуємо, чи маємо рубля і качалку... Як би там не було, вислухав Поляков нас, і поки ми приїхали додому, то на хутір вже були завезені стовпи. Тоді ми як на світ народились. Навіть на вулиці повісили спочатку ліхтарі. Але потім місцева влада скасувала це вуличне освітлення.
Лідія Понеділок, яка їздила у Москву добиватись світла (а, отже, в якійсь мірі завдяки їй відроджується хутір), зізналась:
— Деколи, як подумаю, що мої ровесники живуть по містах — чисто ходять, з худобою не пораються, то нібито й позавидую їм. Але це лише мить така. А взагалі я вже — суто хутірська. Люблю одинокість у кращому розумінні цього слова, — коли душа відпочиває. Ви б приїхали до нас трохи пізніше, коли зазеленіє — яка тут краса!
Катерина ЗУБЧУК.