Такий термін отримав уродженець Торчина Луцького району Ростислав Чайка (на фото), який в юності вірив у крах комуністичної імперії
У нього вишукана і соковита українська мова, хоча з 17 літ Ростислав Чайка, якому нині 84, живе в Росії. І потрапив він туди не за власним бажанням, а в зеківському вагоні. Вирок «10 років концтаборів» було винесено юнакові за одну фразу в листі, відправленому дідові на заслання
Такий термін отримав уродженець Торчина Луцького району Ростислав Чайка (на фото), який в юності вірив у крах комуністичної імперії
У нього вишукана і соковита українська мова, хоча з 17 літ Ростислав Чайка, якому нині 84, живе в Росії. І потрапив він туди не за власним бажанням, а в зеківському вагоні. Вирок «10 років концтаборів» було винесено юнакові за одну фразу в листі, відправленому дідові на заслання
Кость ГАРБАРЧУК
НАЦІОНАЛІСТОМ СТАВ ЩЕ У ДИТИНСТВІ Пан Ростислав народився у селищі Торчин. Пригадує, коли розпочалася Друга світова війна, у вересні 1939-го, люди зустрічали більшовиків із квітами, адже прийшли довгождані «визволителі від панської Польщі». Щоправда, не довго раділи волиняни, бо чекісти відразу розпочали зачистку від націоналістів та патріотів. – Під цю першу хвилю репресій потрапив і мій дід Федір Чайка, один із організаторів товариства «Просвіта» в Торчині, та його син Костянтин, рідний брат батька, – пригадує пан Ростислав. – Вони сиділи в Луцькій тюрмі. Під час розстрілу 23 червня 1941 року син загинув, а дід залишився живим. Нам хтось переказав, що він із Луцька до Торчина йде пішки. Ми з батьком виїхали підводою його зустрічати. Ніколи не забуду, як дідусь Федір, страшенно виснажений, розповідав про страхіття, які творили більшовики. Напевно, ще в дитинстві я став націоналістом. Уже тоді, прислухаючись до розмов дорослих, зрозумів, що за Україну потрібно боротися. У роки нацистської окупації Ростислав ходив до вчителів на індивідуальні заняття. Вони задавали домашні завдання, доводилося вчити уроки, адже батько дбав про освіту своїх дітей. Коли наблизився фронт і радянські війська зайняли Торчин, то від добротного цегляного будинку, в якому мешкала родина, внаслідок прямого влучання німецької бомби залишилося всього дві стіни. Сім’я врятувалася завдяки тому, що сховалася у викопаному в садку бліндажі.
ДВІЧІ РЕПРЕСОВАНИЙ ДІД ФЕДІР Після війни на Західній Україні розпочалися масові репресії і звільнення території від «буржуазно-націоналістичних елементів». Першими відправили на Сибір діда Федора з бабусею Серафимою. Їм обом було вже понад 70 років. – Я виліз на горище і спостерігав таку картину: їде валка підвод, на одній із них – мої дідусь і бабця, яка притулилася до нього. До смерті цього не забуду, – розповідає Ростислав Чайка. – Я більше ніколи в житті їх не бачив. Досі не можу зрозуміти, яку небезпеку становили для радянської влади двоє людей такого поважного віку? І опинилися вони аж у Кіровській області, в якомусь притулку. Дід писав у листах, як там над ними знущаються та ображають. Дуже погано до стареньких ставилися, годували просто жахливо. Розповідав, що сумує за всією родиною, особливо за мною, адже я був його улюбленцем. Онук вирішив діда підбадьорити. Написав кілька листів, у яких, зокрема, висловлював думку, що, мовляв, не журіться, совєти довго не протримаються, не будуть більшовицькі окупанти топтати нашу землю. Як з’ясувалося, дід Федір тих листів не отримував, їх перехоплювала цензура. Все листування переслали в Торчинський НКВС. Ростислав уже ходив до 9-го класу, коли в грудні 48-го додому прийшли двоє чекістів з ордером на арешт. Батько, приголомшений таким розвитком подій, не міг повірити, а мама швиденько зібрала в торбу харчі, які були в хаті, і дала синові з собою. Спочатку я не усвідомив, куди потрапив. Мене, переляканого, заштовхнули в переповнену камеру Луцької тюрми. Зупинився в дверях. Лише коли прочитав видряпані на стінах написи «Приходько 10 років», «Ковальчук 15 років», тоді заплакав. Мені ж було лише 17 літ, – щиро зізнається співрозмовник. – Чую десь у кутку голос: «От сволочі, вже дітей починають саджати». На слідстві пред’явили мої листи, в яких крамольні фрази пильні чекісти підкреслили червоним олівцем. Що вже тут казати? Дуже швидко відбувся суд, і я отримав 10 років таборів.
ВОЛГО-ДОНСЬКИЙ КАНАЛ ВИКОПАЛИ ВРУЧНУ Влітку 1949-го Ростислава Чайку направили на будівництво Волго-Донського каналу довжиною 101 кілометр, який копали вручну лопатами «вороги народу». Для цього на його берегах спорудили табори. Канал, на спорудженні якого загинули тисячі «зеків», вирили в рекордні у світовій історії терміни – за чотири роки. Молодий волинянин, пробувши на цій каторзі три роки і виживши тільки завдяки міцному від природи здоров’ю, ще будував Куйбишевську гідроелектростанцію в Казахстані. Лише в 1953-му, після смерті Сталіна, його достроково звільнили з табору. Зарахували кожен рік каторжної праці за два. Не забула радянська влада і про родину Ростислава. Маму з батьком, брата і сестру в 1950-му відправили на заслання в Хабаровський край. Тому після звільнення поїхав до них. Розумний та наполегливий волинянин дуже хотів навчатися і склав іспити в будівельний технікум, закінчив його на відмінно. У 1958-му був звільнений зі спецпоселення та отримав паспорт. Батьки вже на початку 1960-х також відбули свій термін заслання і переїхали до Хабаровська. Розпочалося життя торчинської родини на Далекому Сході. Ростислав Чайка одружився, народилося двоє доньок, які тепер мають свої сім’ї. Волинянин здобув вищу освіту, понад 25 років працював інженером-проектувальником.
ПОЛІТ ЧАЙКИ ТРИВАЄ... Коли пан Ростислав вийшов на пенсію, у місті якраз організовували товариство “Меморіал”. Зібралася ініціативна група колишніх репресованих, переважну більшість яких становили українці. Ростислава Чайку обрали членом правління, а згодом він 8 років очолював громадську організацію, що об’єднала політичних в’язнів, яких тоді тільки в Хабаровському краї налічувалося понад 12 тисяч. – Головним своїм завданням вважаємо відновлення історичної справедливості. Ми допомагали людям отримати реабілітацію, готували документи, – пригадує пан Ростислав. – Зібрали кошти і збудували капличку на кладовищі. Там у величезному рові – довжиною 120 і глибиною 3 метри – поховано 11 тисяч людей. Вдалося дізнатися і викарбувати на меморіальних плитах 4 тисячі прізвищ, решта – невідомі. А це ж були чиїсь батьки, сини, діти... За словами пана Чайки, в Хабаровському краї товариство «Меморіал» встановило 16 пам’ятних знаків на місцях масових розстрілів. Масштаби репресій просто вражають, але останнім часом про це в Росії не прийнято говорити. За минулий рік українська громада у зв’язку з подіями в Криму та на Донбасі стала зазнавати утисків та переслідувань. Але вони не здаються. Хіба можна зламати чи злякати людей, які пройшли сталінські концтабори? Тому політ Чайки триває... – Я з Україною до загину, – говорить пан Ростислав на завершення нашої розмови.
