Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу редактор відділу соціального захисту Євгенія СОМОВА...
Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу редактор відділу соціального захисту Євгенія СОМОВА
…ЩО МИ ВИЯВИЛИСЯ НЕ ГОТОВИМИ ДО СЕКСУ Із задоволенням перечитую відгуки на свої матеріали. І якими б не були — позитивними чи негативними — тішуся, бо кожен лист читача означає, що публікація зачепила за живе. А цей електронний, що надійшов зі Львова, викликав бажання подискутувати з автором. Пан Роман Голій, кандидат історичних наук і, як підписався, «щасливий батько багатодітної родини», висловив мені своє «фе», бо в матеріалі «За аборт — до криміналу?» як альтернативу забороні штучного переривання вагітності запропонувала «зробити більш доступними протизаплідні засоби». А цим, мовляв, підриваю основи здорової сім’ї, пропагую розбещеність. Автор категорично проти планування дітонародження і відстоює сексуальне утримання до шлюбу. Пане Романе, я не заперечую важливості останнього. В ідеалі так би й мало бути. Але наші діти живуть у часи, коли християнські чесноти — цнотливість, чистота, дівоча гордість — не в моді. Тож, як любив повторювати наш перший президент Леонід Кравчук, маємо те, що маємо, — сексуальну революцію та омолодження потягу підлітків до інтимного життя. За статистикою, 30 відсотків із них починають його у 12–13 років. А це і небажані діти у мам, яким би ще бавитися ляльками, і проблема із жіночим здоров’ям, і поламані долі. Секс прописався у рекламі, порнофільмах, різноманітних виданнях. І, що найгірше, ми виявилися не готовими до цього. Молодь дізнається багато зайвого із засобів масової інформації, зокрема телебачення, соціальних мереж, і прагне все це випробувати. В цьому її біда, як і суспільства в цілому. Як на мене, то не варто прискорювати сексуальну революцію, як і годувати дітей байками про капусту. Слід давати відверті відповіді на запитання, звідки беруться немовлята. Коректно, доступно, без зайвої деталізації. Так, як це робиться в енциклопедії для дітей. Не даси — піде на вулицю і почує інформацію у викривленому вигляді. Отож, як і ви, пане Романе, я переконана: сексуальне виховання повинне починатися із сім’ї і продовжуватися у школі. Однак у навчальних закладах воно проводиться для галочки. На жаль, і батьки не завжди готові вести розмови на делікатну тему. Тож це змушена робити держава. В Україні є національний тиждень планування сім’ї, є аналогічні кабінети в медзакладах, виділяються кошти на інформаційні брошури. Чи потрібне все це? Безумовно. Адже довірлива, розумна, а головне вчасна розмова здатна вберегти гарячу голову від помилок. Сексуальна революція — як хвороба, яку треба подолати. У кожному періоді суспільство має свої болячки. У США, наприклад, спершу теж робили акцент на сексуальному вихованні у школі, були навіть спеціальні програми. Але замість очікуваного зниження кількості абортів їх рівень серед неповнолітніх зріс. Як виявилося, такі знання провокують ранній початок статевого життя. Тож нині в Америці взяли курс на утримання від нього. Замість контрацепції пропагують цнотливість. До цього згодом прийдемо й ми, згадавши свою народну педагогіку і мораль.
…ЯК МОЛОДІЄ У НАС АЛКОГОЛІЗМ — Маю велику біду — п’є син. Усе виносить з хати. Лікував його в наркодиспансері. Думав, перестане, але вернувся додому і через тиждень знов запив, — ділився наболілим чоловік у редакційному кабінеті. — Що ж то за лікування таке? Гроші взяли добрі, а результату нема. Може, знаєте якесь ЛТП, куди б можна було його відправити? Кажу, що лікувально–трудових профілакторіїв, де примусово лікували злісних пияків, уже давно нема. Та й ніщо не допоможе, якщо людина сама не захоче позбутися згубної звички. А для цього має зрозуміти, що вона алкоголік. Та от проблема: майже всі, хто потрапляє у Волинський наркодиспансер, не вважають себе алкозалежними. Люди, яких нерідко привозять у стані «білої гарячки», переконані, що мають силу волі, аби покинути пити. Мовляв, захочу — і не буду. Але це самообман. Алкоголік сам ніколи не зав’яже, він мусить пити, бо має психологічну і фізичну залежність від спиртного. Пияцтво — хвороба. І не лише тіла, а й душі. У наркодиспансері можуть вивести людину з важкого стану. Але це не означає, що вона не буде пити. Ніяких гарантій не дасть ні кодування, ні «підшивання», ні детоксикація. З розмов із медиками знаю, що ці методи діють максимально рік–два. То як же батькам вирвати дітей із тенет «зеленого змія»? Сьогодні, коли в країні складна фінансова ситуація, триває війна, боротьба з пияцтвом відійшла на задній план. І від цього проблема ще більше загострилася. Спивається нація. Медики б’ють тривогу, що нині значно більше, ніж років 10 тому, випивають підлітки. А серед молоді 25–26 років уже чимало алкоголіків. Не секрет, що зловживають спиртним бійці АТО. Бувало, на полігоні у Рівному напивалися до білої гарячки і навіть вмирали. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, середньорічне вживання алкоголю серед українців збільшилося на 35 відсотків. А на Волині щороку з’являється до тисячі нових хворих на алкоголізм. То, може, час державі взятися за випивох? Примусово лікувати, бо ж алкоголізм на 95 відсотків — соціальна проблема. Від пияків страждає сім’я, заробляють неврози дружини, діти, потерпає і суспільство.
…ЧИ МОЖНА В УКРАЇНІ ЗДОБУТИ ЯКІСНУ ОСВІТУ? Світлана, донька моїх знайомих, після четвертого курсу Київської політехніки вирішила продовжити навчання у магістратурі одного з німецьких вишів. На запитання, чому прийняла таке рішення, відповіла: «Там я отримаю знання і шанс знайти високооплачувану роботу, а в Україні мала б лише диплом». Подібне пояснення доводилося чути не лише від Світлани. Молоді люди, які хочуть мати хороші знання, правдами і неправдами намагаються поїхати на навчання за кордон. Та невже у нас не можна отримати якісної освіти? Відповідь знайшла в дослідженнях фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва. Згідно з ними, 75,5 відсотка опитаних ректорів українських навчальних закладів якість освіти у вищій школі оцінили як низьку і середню. Але, як не парадоксально, у своїх закладах її вважають високою — ну треба ж себе похвалити! Невтішні результати дослідження й Інституту економіки та прогнозування Національної академії наук України. Вони свідчать, що 70 відсотків випускників вишів можуть здобуті знання застосовувати на практиці, але не здатні вирішувати незнайомі для них завдання. А ось 20 відсотків — недоуки, погано орієнтуються у своїй професії. Ці факти, а також те, що жоден із українських вишів не увійшов до глобального рейтингу тисячі найкращих навчальних закладів світу, свідчать про неабиякі проблеми у нашій освіті. Хоч як прикро, але доводиться констатувати, що вища школа не справляється зі своїми завданнями. Попри це ми продовжуємо хизуватися тим, що у нас великий відсоток населення має вищу освіту. Не задумуємося, що у нашому випадку це не завжди означає високі знання. В Україні цього року готують фахівців більш як 800 вишів усіх рівнів акредитації і понад тисячу їхніх підрозділів. У результаті ринок праці перенасичений спеціалістами, не потрібними економіці. Дійшло до того, що в одному місті кілька вишів готують фахівців однакового профілю. І за прикладом далеко ходити не треба. У нашому Луцьку, скажімо, лише журналістів випускають три навчальні заклади. Але жоден із їхніх випускників протягом останніх років не заявив про себе, щоб, скажімо, наша газета поборолася за молодий талант. Масовий дубляж спеціальностей призводить до того, що випускники змушені звертатися до центру зайнятості. Що б там не казали, як би не критикували радянську систему освіти, але вона таки дбала про співвідношення молоді з вузівськими дипломами і робітничими спеціальностями, коригуючи кількість місць в інститутах, університетах. Сьогодні навчання у них стало доступнішим. З’явилося багато недержавних вишів, можливість навчатися за контрактом. Тож зросла кількість студентів, а ось молоді, яка отримує робітничі спеціальності, що користуються попитом на ринку праці, поменшало. Велика кількість вишів породила проблему якості підготовки спеціалістів і призвела до неефективного використання державних коштів. Не секрет, що частина з них не має необхідної матеріально–технічної бази, кадрового потенціалу, зрештою, студентів, які хочуть учитися. Чимало молодих людей йдуть туди, аби пересидіти 4–5 років, бо не знають, де себе реалізувати. Ще однією причиною низької якості підготовки спеціалістів є мізерні зарплати викладачів. Вони гальмують приплив талановитих педагогів. Скорочення кількості вишів дало б змогу усунути цю проблему, поліпшити матеріально–технічну базу закладів та якість підготовки фахівців. Адже роботодавцям потрібні не дипломи, котрі підтверджують, що їхній власник просидів 4–5 років на студентській лаві, а спеціалісти, яких не потрібно доучувати, котрі можуть відразу ж включитися у виробничий процес.
