Коли буваю у столиці, то до родичів у місто Фастів, що за 90 кілометрів від Києва, добираюся вечірньою козятинською електричкою. В ній вирує бурхливе життя, а окремих екзотичних персонажів постійні пасажири впізнають по голосу...
Кость ГАРБАРЧУК, редактор відділу інформації, діяльності влади та місцевого самоврядування газети «Волинь-нова»
Коли буваю у столиці, то до родичів у місто Фастів, що за 90 кілометрів від Києва, добираюся вечірньою козятинською електричкою. В ній вирує бурхливе життя, а окремих екзотичних персонажів постійні пасажири впізнають по голосу
Упродовж поїздки тут можна повечеряти, випити свіжого пива, з’їсти морозива і навіть одягнутися. Невтомні продавці пропонують капці, туфлі, футболки, купальники, шкарпетки. Хто не встиг купити якогось гостинця дітям чи внукам, має можливість придбати різноманітні солодощі. Для хворих і немічних є медичні препарати від старості та від скупості. Найцікавіше, що ціни тут справді значно нижчі за ринкові. Носять і свіжу пресу. Ось у переповнений вагон заходить високий чоловік із солідною сивою бородою, більше схожий на мандрівного монаха, й активно пропонує та рекламує періодику, щоправда лише російськомовну. Його тут називають «Вова Свежая Газета». — Слава Україні! Дорогі співвітчизники, я нічого не їв шість днів! — намагається привернути до себе увагу креативним ходом жебрак–поліглот у пенсне і повторює знамениту фразу Кіси Вороб’янінова з «Дванадцяти стільців» французькою мовою, а після цього переходить на німецьку, згодом — на англійську, тримаючи в руках зім’ятого й засмальцьованого капелюха. Втомлені люди посміхаються і залюбки кидають гривні винахідливому прохачеві. Чоловік плавно й повільно пересувається розпеченим вагоном і галантно дякує: «Мерсі, мадам!» — Вибрала зо два видра гурков і поперла на Кийов, все спродала на Святошино, добре пушли, — на сусідній лаві розмовляють дві жіночки мелодійною поліською говіркою. Біля них — порожні плетені корзини. — І меї сметанки не зосталось, по шиїсят гривньов брали, — хвалиться її співрозмовниця, кусаючи довжелезний французький батон. — А їдна дама забрала всенький творог, казала шо буде гонукові наліснікі робить. Вони замовкають, дослухаючись до того, що відбувається у вагоні. Буквально за кілька хвилин у Василькові заходить циганське інструментальне тріо, яке відразу розбудило розімлілих від серпневої спеки пасажирів. Особливо вразив віртуозний сивий скрипаль. Він на своєму старенькому інструменті так натхненно виконав чардаш, що міг би дати майстер-клас всесвітньо відомому Василеві Попадюку… Вже багато років їжджу цією обдертою чехословацькою електричкою із дверима, які відчиняються на повному ходу, і смердючим туалетом. Вона дуже нагадує нашу Україну. Час від часу змінюються тільки машиністи, але пасажирам від цього легше не стає. У вагоні чимало «зайців», більш як половина — пільговики, але всі хочемо їхати комфортно, зручно та швидко і бажано згідно з розкладом руху. Тільки куди? Адже нинішня ситуація вже нагадує старий радянський анекдот: щоб рухатися далі, нам скоро доведеться позаду поїзда розбирати колію і класти її попереду.
