Підтримка рідних та небайдужих людей додають життєвих сил Василеві Кропиві, який під час розстрілу волинських бійців під Волновахою був важко поранений і втратив зір...
Підтримка рідних та небайдужих людей додають життєвих сил Василеві Кропиві, який під час розстрілу волинських бійців під Волновахою був важко поранений і втратив зір...
Ніна КОСТРУБА
Правду кажуть, що людина народжується, аби пройти різні випробування, які трапляються на її шляху. Але не такі страшні й болючі, які у 22-річному віці довелося пережити жителю селища Рокині Луцького району Василю Кропиві. Мобілізований на військову службу у квітні минулого року, він відразу потрапив до 51-ї окремої механізованої бригади. Молодий, спортивної статури юнак, у пам’яті якого ще не стерлося проходження строкової служби у десантних військах, і в думках не мав ухилятися від нового призову. Та хіба могли рідні передбачити, через яке пекло доведеться пройти?! Розстріл у ніч з 21 на 22 травня 2014 року проросійськими сепаратистами українських військовослужбовців на десятому блокпосту під Волновахою Донецької області сколихнув не тільки Україну, а й увесь світ. У цьому пеклі був Василь Кропива. Отримав осколкові поранення плеча та ноги, важке пошкодження очей, через яке втратив зір. Чорним четвергом назавжди став той травневий день для поранених військовослужбовців, їхніх рідних. Ніколи не повернути бійців, яких убили сепаратисти. А Василь вижив! З того моторошного моменту пройшло більше року. Нині Василь живе з батьками та сім’єю сестри. …Разом із мамою переглядаємо світлини солдатського альбому, де на одній він — усміхнений десантник строкової служби, на іншій — вже солдат із друзями, на тренуваннях. Казав, що служба подобалася, але хотілося повернутися до мирної професії будівельника. Всі плани перекреслила війна на Сході. Про події під Волновахою Василь розповідає скупо: змінився з поста, спав у палатці, почув постріли. Вибіг, пролунав потужний вибух снаряда, вогняна хвиля обпекла обличчя, стало темно в очах. Не пам’ятає, як санітарний транспорт доставив його та інших поранених у лікарню Донецька. Там зробили першу операцію. Все відбувалося швидко: відразу після надання першої медичної допомоги поранених відправили в аеропорт, а звідти — в Одеський військовий госпіталь. Зір рятували в Інституті очних хвороб і тканинної терапії імені Володимира Філатова. Потім були три місяці реабілітації у військовому госпіталі, консультації в клініці, повернення додому… Результат — ліве око повністю втрачене, одна надія на праве. За нього й борються лікарі. Не втрачають надії і сам Василь, його батьки, сестри, родина, всі небайдужі люди. На початку року Василь побував у Київському консультативно–діагностичному поліклінічному відділенні «Центру мікрохірургії ока», де проводив прийом хворих, які потребують протезування, відомий у Латвії спеціаліст із виготовлення протезів ока доктор Валдіс Валтерс. Він безкоштовно консультував бійців АТО, які втратили зір під час бойових дій. Отримав консультацію від пана Валдіса і Василь Кропива. Спеціаліст встановив йому протез на ліве око. Але в березні під час чергового курсу лікування та реабілітації в Одеському інституті очних хворобі імені Філатова довелося замінити протез лівого ока на силіконовий — попередній не підходив. Лікарі підшили рогівку. У вересні на Василя чекає операція на праве око, яке, слава Богу, реагує на світло, і медики дають надію, що зір повернеться. Рідні вдячні всім небайдужим людям, які підтримують юнака, збирають кошти на дороговартісну операцію. Поруч із Василем завжди була його найрідніша людина — мама Любов Степанівна. Тільки Всевишньому відомо, що витримало її серце, благаючи Господа про спасіння своєї кровинки. Донині вражають слова Василя, якими він заспокоював свою маму: «Не плач, я все ж таки залишився живий, а скільки моїх побратимів загинуло»… Батьки солдата, його дружна родина кажуть велике спасибі всім небайдужим людям. Любов Степанівна з вдячністю називала благодійників, які відразу ж відгукнулися, дізнавшись про поранення сина. Серед них — координаційний центр допомоги учасникам АТО, Луцька районна та Рокинівська селищна ради, апеляційний суд Волинської області, підприємець Юрій Цейко, ПАТ «Луцьксантехмонтаж-536» (директор Віктор Чорнуха), народний депутат Сергій Мартиняк, Луцьке районнне благочиння УПЦ, колишній директор дослідного господарства «Рокині» Олексій Мельник, Рокинівська дитяча музична школа, колектив НВК села Маяки, рожищенські волонтери… Його станом постійно цікавляться рокинівці, за здоров’я Василя моляться у місцевому храмі, люди перераховують кошти на лікування, особисто приходять до їхньої оселі не поспівчувати, а поспілкуватися з нашим захисником. З вірою у серці та підтримкою людей можна бути впевненим, що у Василя все буде добре!
На фото: Любов Степанівна не дає сину зневіритися. Фото із сімейноо архіву Василя Кропиви.
