РОЗМІНОВУВАЛИ МОГИЛИ, ЩОБ ПОХОВАТИ 27 НЕВІДОМИХ СОЛДАТІВ

Старший сапер групи піротехнічних робіт ГУ ДСНС у Рівненській області Микола Лукашко вже двічі їздив у зону АТО очищати від вибухових пристроїв та мін населені пункти. Останнього разу працював поблизу Краматорська, першого — у Слов’янську та Сєвєродонецьку...

Левко ЗАБРІДНИЙ


— На те, щоб повністю очистити лише Слов’янськ від вибухонебезпечних предметів, потрібні роки, — зітхає пан Лукашко. — Снаряди вилазитимуть і вилазитимуть із землі, як ми досі знаходимо боєприпаси часів Другої світової. Місцевим ми роздавали листівки, як діяти на такій території. Багато з них ставляться до цього відповідально: як тільки бачать щось підозріле, одразу телефонують. Наприклад, один чоловік помітив, що із землі виглядають два проводи. Тут же подзвонив нам. Як виявилося, сепаратисти хотіли підірвати лінію електропередач і заклали міну. Такі міни ми стягаємо «кішкою» (крючком на мотузці), бо під ними часто бувають пастки — закладена вибухівка, щоб убити сапера. Проте багато місцевих усе ж підриваються, особливо грибники. Розтяжки з гранатами бойовики встановлювали навіть на деревах. Був випадок, що і піротехнік постраждав — підполковник Держслужби з надзвичайних ситуацій. Він проводив газовиків до пошкодженого газопроводу і сам зачепив розтяжку. Його сильно поранило осколками, але, на щастя, він вижив.
Перш ніж відправляти піротехніків, які досі мали справу з боєприпасами 70–100-літньої давності, їм проводили інструктаж про новітнє озброєння. Пан Лукашко розповідає, що працювати із заводськими снарядами та мінами значно легше: відома їхня будова, є інструкції (до слова, майже все, що доводилося знешкоджувати, було російського виробництва). Набагато важче з тим, що сепаратисти виготовляли власноруч, бо конструкцію таких пристроїв знають лише ті, хто їх робив. Так, бойовики закладали під міну посудину з підшипниками та смолою, щоб радіус ураження був більший. Деякі розтяжки були такої потужності, що могли вщент рознести комбайн.
Те, що сапери не могли вивезти на полігон, підривали на місці. Проте намагалися у людних місцях цього не робити. Не лише для того, щоб уникнути поранень, а й із психологічною метою, аби не тривожити мешканців. Микола Лукашко каже, що тамтешні люди і без того налякані війною.
Рівненські піротехніки також співпрацювали з СБУ, яка отримала інформацію, що у Сєвєродонецьку переховувалася диверсійно-розвідувальна група. До прибуття українських силовиків вона втекла, проте сапери мали обстежити місце, де ховалися сепаратисти.
— У тій схованці ми знайшли чимало зброї, зокрема протитанкову рушницю системи Симонова, від якої не врятує жоден бронежилет, 40 кілограмів пластиду, багато детонаторів, чимало набоїв, — розповідає Микола Лукашко. — Дісталася і цінна інформація. Сепаратисти погано заховали планшети (військові сумки) з картами — поклали поруч бінокль, на який спрацював металошукач. На мапах були всі схеми обстрілів українських позицій з боку бойовиків на Донбасі та Луганщині. Окрім того, лежали посвідчення трьох терористів, двох із яких СБУ затримала наступного дня.
Довелося рівненським піротехнікам розміновувати і дослідницький інститут від заводу «Азот» у Сєвєродонецьку, в якому базувалися сепаратисти. З НДІ бойовики винесли все, що можна було: техніку, цілі лабораторії. Майже все було знищено. Проте сепаратисти залишили свою лабораторію з виготовлення фугасів великої потужності. Окрім того, вони не встигли забрати з інституту 18 тонн пороху, вкраденого на луганському заводі.
— Також були виклики у Попасну, якраз після її обстрілів. Працювали біля зруйнованого моста між Лисичанськом та Сєвєродонецьком. Там сепаратисти не лише ліс замінували, а й городи людей, — пригадує пан Микола непрості саперські будні. — Викликали і в Луганську ОДА, яка розмістилась у Сєвєродонецьку. Повідомили, що заміновано кабінет тодішнього голови Геннадія Москаля, проте, як виявилося, під дверима лежала звичайна коробка, яку секретарка забула забрати.
Коли проводили ремонтників до водогону, то на 40 метрах їхнього шляху знайшли вісім розтяжок. Довелося також допомагати похоронити 27 невідомих українських вояків у Старобільську. Перш ніж їх покласти у землю, обстежували місця під могили, щоб там не було ні мін, ні снарядів. Одна знайдена РПГ була нетранспортабельна. Вдалися до піротехнічних хитрощів, щоб не підривати її на місці. Ризик загинути був великий, тому в операції безпосередньо брав участь командир загону.
— Місцеві до нас, піротехніків, ставилися нормально, — розповідає Микола Лукашко. — Ми були без зброї, допомагали їм. Проте нас попереджали, що у деяких місцях працюють снайпери і краще, наприклад, перебігати дорогу швидко. Дехто із сепаратистів зовсім не зважав на напис на спині «Сапер». Та й багато місцевих стверджували, що у них лише свої воювали, хоча інші їм нагадували: та ось тут же 300 кавказців укривалися.
— Чи поїдете знову в зону АТО? — запитую.
— Звичайно, будь-якого дня може надійти виклик. Це ж і наша робота, і наш внесок у перемогу над ворогом, — твердо каже Микола Лукашко.

На фото: Микола Лукашко: «Небезпечні знахідки чекали нас на кожному кроці».