СКІЛЬКИ ІЩЕ ЗАБЕРЕ ВОНА — ТВОЇХ ДІТЕЙ НЕ ТВОЯ ВІЙНА?

Герої вмирають. Я думаю про це щоразу, коли на Театральному майдані Луцька прощаються з Героєм. Люди, які прийшли віддати йому останню честь, скандують: «Герої не вмирають!»...

Наталка МУРАХЕВИЧ


Я ж думаю, що сьогодні увечері, коли відбудуться всі ритуали й усі ці люди розійдуться, на його маму і тата, на його дружину і діток впаде безмежна порожнеча. Спричинена усвідомленням страшного – НІКОЛИ.
Ніколи більше він не зайде в хату. Не обніме. Не поцілує. Не заговорить. Не запитає. Не посміхнеться.
І ніби все в тій хаті – як було за     нього. Ось і книжка його лежить недочитана чи так і не дороблений ним столик із різьбленими ніжками лишився стояти в куточку. Сорочка пахне ним. На фото, не цьому – з траурною стрічкою, іншому – він живий – підкидає сина у височінь неба. І яблука в саду падають з посадженої ним молодої яблуні, до якої він навесні мріяв прищепити ще один сорт.
Але вже – НІКОЛИ, не погладить по голівці, не візьме на риболовлю, не гратиме у футбол. І діти ті здригаються, забувшись тривожним сном…
Мати ж не спить. І батько. І дружина. І нема відповіді на всі їхні «чому?» і «як же так?». І ніч не вміщає їхнього горя, а світло дня – його не тамує…
Природний хід речей збився. Через війну. Повну протиріч і підлості у своїй гібридності. Війну, яка не надається для пояснень. Не вкладається в голову простим людям, далеким від геополітичних процесів, світових змов і заробітків на людській крові.
Дід його воював. Чи прадід. Якась війна і та не пройшла повз кожну родину. Всі воювали. Хто за що. Але після страшного горнила найбільшої світової, яка скосила мільйони кривавою косовицею, здавалося, ніколи знову. І ось…
А мати його народжувала – не для війни. І в мирному своєму селі чи місті, до якого не долітають і відголоски приводів і причин, мусила зустріти у цинку. 
Як їй з цим жити? Яка мета, хай і велика, того варта? Ні, вона не хотіла мати його – Героєм. Все мало бути просто. Як у всіх за природного перебігу подій. Садочок, школа, весілля, внуки. Садочок, школа… І він мав колись закрити їй очі і ставити свічки у церкві за упокій душі.
Я знаю, вони не питають дозволу, коли йдуть. А потім не кажуть правди. Телефонують лише у хвилини затишшя, аби не хвилювати. Забороняють товаришам розповідати про поранення. Вони знають – ЗА ЩО. За Батьківщину. За дітей. За майбутнє. Вони народжуються Героями. Чин лиш викристалізовує їх.
Вони тоді не належать матерям. Чи дружинам. Вони належать Батьківщині. 
Але та війна – ненаситна. І так много тепер неправди навколо тієї війни, яка збирає свою страшну данину. У неї – цинічна статистика.
А в матері він був – один. І в дружини. І в дітей.
І ніхто не знає, скільки це ще триватиме. Хай навіть та боротьба варта надлюдських зусиль і жертв.
Героям – слава!
А матері – вічний сум…
…У чиї вуха і яким криком кричати всім матерям цієї країни? Герої – вмирають!!!

P.S. Заголовок взято зі зворушливої до болю пісні Святослава Вакарчука «Не твоя війна».
Малюнок Олексія БОНДАРЕНКА.