...І ось серед цієї відпочинкової ідилії – якийсь дивний сміх. А за якусь мить погляд зупиняється на компанії під розлогою вербою. Стає зрозуміло, що це не сміх — це жінка істерично ридає...
Цьогорічного спекотного літа багатьом хотілося побувати на Світязі. Бо ж як то приємно відчути прохолоду води, коли на термометрі — за 30 градусів. І той серпневий день, коли я була в краю Шацьких озер, видався таким же – сонячним, без жодної хмаринки. Відпочивальники – дорослі й діти – смакували пиріжками, кукурудзяними качанами, які без утоми пропонували місцеві бізнес-вумен. Знову й знову йшли до води, щоб, скупавшись, ніжитись на сонці. І ось серед цієї відпочинкової ідилії – якийсь дивний сміх. А за якусь мить погляд зупиняється на компанії під розлогою вербою. Стає зрозуміло, що це не сміх — це жінка істерично ридає
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України
Хтось пробує її підняти на ноги, які підкошуються, ллє з пляшки воду на голову, приводячи до тями. Хтось заспокоює: «Може, це ще помилка?..» А у відповідь жінка каже: «Яка помилка? З військкомату подзвонили. Вночі, о третій годині, його вбили...» Син, як можна було здогадатися з віку жінки, загинув на Сході України. «І нащо я поїхала сюди?» – картала себе вбита горем мати (хоч якби і залишилася вдома, то чи могла б щось змінити?). А ще раз у раз повторювала: «Як мені тепер жити?» Компанія зібралася за кілька хвилин і покинула світязький пляж... Я зустрічалася з матерями, які втратили синів чи то під час Революції гідності, чи в бойовому протистоянні на Сході України. Бачила цих жінок на похоронах чи за якийсь час після того, як провели в останню путь рідну кровинку. Біль не стихав у їхніх душах і через місяць, і через півроку. І те саме запитання – «Як мені тепер жити?» – не покидало їх, незалежно від того єдиного сина втратили вони, чи одного з чотирьох, п’яти. Пригадую Валентину Василівну — матір Володі Приходька з Маневицького району, який загинув торік під Старобешевим Донецької області. Він у неї п’ятий, найменшенький. В останній день, 22 серпня, розмовляла з ним і тепер перебирає в пам’яті кожне слово, почуте від сина. Але це вже були виплакані сльози, розтерзана непоправною втратою душа. А тут — перші хвилини, коли звістка про загибель сина вразила, як блискавка. Ще десь живе надія: «А може, живий?» Але її перекреслює реальність: «З військкомату подзвонили...» Вода у Світязі була такою ж теплою, вітер — ласкавим. Але після того, як стала свідком людського горя, все це уже не так тішило. Мимоволі в уяві поряд із відпочинковим сюжетом (озеро, спокій, радість) поставав для порівняння інший: десь падають снаряди, гинуть люди. Це ніби два світи, які важко поєднати в часі. Ось коли особливо усвідомлюєш, що межа між радістю і горем дуже крихка. І коли ввечері запрацював атракціон, почалася дискотека під увімкнену на повну гучність музику, то це зовсім не додавало настрою. Навпаки, гнітила думка: чому так – одні веселяться, а другі вмирають. Хотілося закрити щільніше вікна кімнати і відгородитися від цих веселощів. Хтось скаже: «Але ж життя триває...» І навіть аргумент наведе, що ті ж бійці, які повернулися із зони АТО, хочуть хоч трохи забути пережите. Розум погоджується із цим, а душа противиться. І дивуєшся, коли у Луцьку (мабуть, і в інших містах Волині) салюти інколи розривають вечірню тишу. Бо хоч на рівні міської влади феєрверки до закінчення АТО заборонені, видно, не всім закон писаний. А чи не краще було б «спалені» гроші віддати на лікування тим же бійцям чи на психологічну підтримку родин, які втратили синів, чоловіків, батьків?.. Напевно, справа не в заборонах у вигляді якогось циркуляра — це вже душа кожного має підказати, як поводитися, коли йде війна. «Веселитися у такий час, який переживає нині Україна, – це насамперед неповага до загиблих», – ці слова я почула від перехожого на вулиці Луцька, з яким заговорила на цю дуже болючу тему. Але, на жаль, багато хто думає, що біда його обмине. А як же чуже горе? Як не образити почуття матері, яка втратила сина? Хіба це не ті питання, на які нам потрібно щодня давати відповідь своїм життям?
P. S. І ще раз повторюсь з приводу того, що межа між радістю і горем дуже крихка. Хіба думали рідні тих бійців Національної гвардії, котрі стояли 31 серпня під Верховною Радою, що в їхній дім прийде горе? А від поранень внаслідок сутичок з мітингувальниками померло уже троє гвардійців...
На фото: І знову в центрі Києва — безневинні смерті.
