На початку 80-х років минулого століття мені довелося стати кореспондентом багатотиражної газети заводу «Львівприлад». Підприємство було закритого типу, тобто працювало на оборонну промисловість. Тож «закритою» вважалася і газета...
На початку 80-х років минулого століття мені довелося стати кореспондентом багатотиражної газети заводу «Львівприлад». Підприємство було закритого типу, тобто працювало на оборонну промисловість. Тож «закритою» вважалася і газета...
Валентина ШТИНЬКО, ведуча рубрики «Доброго дня вам, люди!»
Єдине, що було дозволено журналістам — писати, що завод «виробляє вироби». Тупа тавтологія нікого не цікавила. Із газетних публікацій читач не мав права довідатися і про те, що підприємство знаходиться на Західній Україні. Тому будь-які згадки про культурне життя, історичні події, етнографічні особливості також жорстко вилучалися закріпленим за виданням працівником облліту. Так у ті часи неофіційно називали орган цензури. Допускали туди, до речі, лише членів КПРС, які давали підписку про нерозголошення державних таємниць. Тому, коли стала кореспондентом обласної газети «Радянська Волинь» і зіткнулася з тим, що за приписами облліту не можна згадувати, що в Луцьку є Будинок офіцерів, навіть не здивувалася, занадто добру школу цензурного тиску пройшла у Львові. Цікаво, чи здогадувався тамтешній цензор, що вже за якийсь тиждень-другий роботи на підприємстві, хоч журналістам і не дозволялося заходити у більшість цехів, переважно складальних, я напевно знала, що завод виготовляє прилади для підводних човнів і військових кораблів. І навіть те, в яких районах ті «секретні об’єкти» дислокуються. Проте принизливу безглуздість цензурних обмежень запам’ятала на все життя. І не лише запам’ятала, а й зненавиділа. Тож була особливо втішена, коли облліт став історією. Але це в Україні. Наші північні сусіди живуть у зовсім інших інформаційних реаліях. Чого варте розпорядження президента Росії Путіна засекретити кількість загиблих російських солдатів «у мирний час». А якщо сім’ї розголосять, що їхні сини, чоловіки, брати загинули в Україні, то втратять усі виплати й пенсії. Більше того, за це встановлено кримінальну відповідальність. Досить згадати долю опозиційного російського політика Бориса Нємцова, який збирався обнародувати дослідження про участь армії Росії у війні на Донбасі, щоб зрозуміти, що це не просто погрози. Та не нами сказано: нема нічого таємного, що не стало б явним. Справжні дані, схоже, таки потрапили у пресу через недогляд російського видання «Деловая жизнь», яке дає звіти про ринки, фінанси, бізнес і начеб далеке від політики. Аналітичний матеріал під назвою «Рост выплат военным в 2015 году» мав розділ «Компенсация военному персоналу за участие в боевых действиях в Украине в 2014 — 2015 годах». Там «по-діловому» було підраховано, що станом на 1 лютого 2015 року вже виплачено грошову компенсацію понад 2000 сімей загиблих і 3200 військових, які отримали важкі поранення. І хоч цензори швиденько схаменулися і вилучили цифри, вони залишилися у веб-архіві і їх уже підхопили інші журналісти, й не лише в Україні. Але я не про абсолютні цифри, бо вони, попри дивні Мінські домовленості, щодня змінюються. І навіть не про абсолютну брехню Кремля, який намагається переконати світ, що в Україні воюють хіба що окремі російські добровольці-патріоти, яких ну зовсім небагато. Я про моральний стан тих родин, яких прирекли «дивитись, плакать і мовчать», вочевидь, на роки. Чи однаково болить серце української і російської матері, яка втратила у цій війні сина? Гадаю — однаково. Але є й суттєва відмінність. Попри невимовні біль, страждання, сльози, українська мати, а за нею й усе суспільство, бачить над чолом полеглого сина ореол героя. Російській матері долею і Господом роковано бачити на синові довічну, невитравну Каїнову печать. Хто призабув — нагадаю: Каїн у Біблії — старший син Адама і Єви, який через заздрість убив свого брата Авеля. За братовбивство був проклятий Богом і відзначений особливим знаком, названим «каїнова печать». Бо ідеологічні визначення радянських часів про «старшого» і «молодшого» брата хоча й історичний міф, проте не позбавлений реальності. Родинні зв’язки, якими за цей час поріднилися українці й росіяни, рвати дуже боляче. Це підтвердить кожен, хто з цим зіткнувся у своїй сім’ї. Але хай із цього пекучого болю народиться нарешті усвідомлення: ми вже не маємо права жити так, як жили раніше — у задушливих «братських» обіймах, які позбавляли нас своєї історії і рідної мови, знищували інакомислячих і нав’язували тотальну цензуру. Наша воля скупана у крові найкращих синів України. І це зобов’язує. Щонайменше — забути горезвісне: «Бий свій свого, щоб чужий боявся».
