«НАПИШІТЬ, СКІЛЬКИ НАМ І НАШИМ ДІТЯМ ЩЕ СИДІТИ БЕЗ ГРОШЕЙ?»

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу редактор відділу економіки газети «Волинь-нова» Алла ЛІСОВА

…ЧОМУ ПЕРША ШАХТА ОПИНИЛАСЯ У РОЛІ ПАСИНКА
Про це подумала після тривожного дзвінка дружин гірників першого вугільного підприємства:
— Напишіть, скільки нам і нашим дітям ще сидіти без грошей? Чому іншим шахтам виплатили, а нам — ні. До кого нам вже стукати, бо директор тільки те й робить, що годує обіцянками…
Було ще чимало запитань, нарікань, зрештою, слів відчаю. Людей можна зрозуміти. У нинішній час тотального підвищення цін на все без винятку навіть із систематичними грошовими надходженнями непросто жити. А тут — місяцями нема зарплати. А сім’ю треба щодня годувати, дітей випроводжати в школу, та й, звісно, за комуналку платити…
Борг із зарплати гірникам першої копальні справді таки зібрався чималий. За червень недоплачено 20 відсотків — а це 1,767 мільйона гривень, за липень та серпень — майже по 5 мільйонів гривень. Ще не так давно, до переведення у третю групу, це підприємство входило у структуру ДП «Волиньвугілля». Але з червня — це вже окрема виробнича одиниця, і фінансування її йде з іншого джерела — коштів, передбачених на реструктуризацію вугільних підприємств. До речі, на нинішній рік цій нововолинській шахті закладено 19,6 мільйона гривень, з яких 9,6 уже виплачено. Зрозуміло, що тих грошей до кінця року явно мало. Як вписатися у такі цифри, щоб втриматися на плаву?
Директор ДП «Шахта №1» Олександр Шостак в принципі бачить шляхи виходу зі скрути. Каже, що на складах «цофа» (центральна збагачувальна фабрика, яка знаходиться в місті Соснівка Львівської області, зараз називається ПАТ «Львівська вугільна компанія») чекає свого відправлення на Калуську ТЕЦ близько 7 тисяч тонн вугілля на суму 9 мільйонів гривень. Однак, як виявилося, відправити його за призначенням — велика проблема. Потрібно, аби Червоноградське вантажно–транспортне управління забезпечило вагонами. А це не так то й просто, кажуть. «Не можуть чи не хочуть?» — запитала у директора. «І одне, і друге», — почула у відповідь. А далі Олександр Шостак пояснив, що договори у них на отримання відповідних послуг є, понаписували вже й акти та претензії. А віз і нині там… Чому так відбувається? Кажуть, червоноградці поспішають своє вугілля відправити, бо ж, звісно, своя сорочка ближче до тіла.
Знає про цю ситуацію й Міністерство енергетики та вугільної промисловості. Але складнощів додає те, що збагачувальна фабрика, від якої залежать як волинські, так і львівські шахти, — у приватних руках. Власником називають одіозну екс–депутатку Наталію Королевську.
Безсилий вплинути на ситуацію із виплатою боргів і генеральний директор ДП «Волиньвугілля» Федір Богдан. Каже, що 9–й і «Бужанці» їх погасили бюджетними коштами за рахунок 500 млн гривень, які «надійшли з реструктуризації». Перша шахта — вже не їхня, і єдиний вихід для неї — збільшити видобуток вугілля. Адже зараз щодоби там видають на–гора всього–на–всього 40–50 тонн. Негативно вплинув на економічне становище і двотижневий страйк, який не дав бажаного результату. З об’єктивних причин частина кваліфікованих робітників розрахувалися і перейшли на іншу шахту.
Зараз на підприємстві трудиться майже 500 чоловік, але й ця кількість буде зменшена. Окрім того, готують нову лаву, яка обіцяє давати 200 тонн чорного золота на добу. У разі зменшення кількісного складу робітників вони будуть спроможні себе прогодувати. Якщо, звичайно, вдасться отримувати гроші за реалізоване вугілля.
А наразі з реального — до кінця вересня мають надійти заплановані гроші з державної казни, якими й погасять частину боргів гірникам. Хоча їх сьогодні менше всього хвилює, звідки ці кошти, з якими структурами треба про них домовлятися. Зрозуміло лише одне: очевидно, держава втратила контроль над багатьма процесами й не має важелів впливу на те, що відбувається навіть у межах якогось одного міністерства.
Якщо з «реструктуризації» «кинули» кошти діючим шахтам, яким не передбачалася держпідтримка, то чому обійшли «першу», яка ще зовсім недавно працювала в таких же умовах, як інші? Чим гірші працівники цієї копальні?

…ГРАНАТОЮ НА МИРНОМУ ЗІБРАННІ
Не виходять з голови криваві події під стінами Верховної Ради останнього серпневого дня. Як можна в мирний натовп людей кидати бойові гранати? Троє бійців–строковиків Національної гвардії загинули, десятки — на лікарняних ліжках із травмами різного ступеня важкості.
Досі ми знали, що вся Україна має працювати на один фронт — той, що на Сході. І наші співвітчизники проявляли небувалу активність і розуміння. Другий фронт, очевидно, може бути страшніший, бо там підступно діє прихований ворог. Анархічні заворушення, зрозуміло, на руку Путіну, який старається дестабілізувати країну зсередини. Якщо цього не розуміє звичайний сільський дядько, то досвідчені політики, організовуючи подібні протести, повинні думати про наслідки! Тепер буцімто чимало з них визнає, що насильство перед Верховною Радою було ганебним і невиправданим. Бо загибель молодих ні в чому не винних людей нічим не можна виправдати! Найвища ж бо цінність — життя!
Після усього, що сталося, нашим громадянам важко скласти єдино правильну думку про те, чи конче необхідно було змінювати Основний Закон держави. Наприклад, два народні депутати з однієї (донедавна) коаліції, які останнім часом побували в Нововолинську, давали абсолютно протилежні оцінки змінам до Конституції, які викликали такий великий резонанс. Не все стало зрозумілим і після численних виступів інших обранців, експертів, аналітиків у дискусійних клубах на різних телеканалах. Переконливі аргументи наводив Президент України. Та чи встигли його почути люди? Напевно, до публічного обговорення і пояснення цього надважливого політичного моменту треба було приступати значно раніше. Щоб уникнути найстрашнішого — того, що сталося.

…ВІРОЮ СПРАВЖНІХ ПАТРІОТІВ У ПЕРЕМОГУ
Коли розмовляєш з Тамарою Софронівною Штенько, ветераном війни і праці з Нововолинська, не перестаєш дивуватися її безмірній щирості і доброті. Ця жінка, яка чимало пережила за більш як вісім десятків літ, — постійно у гущі громадсько–політичного життя. Незважаючи на стан здоров’я, вона відстежує всі події, оплакує кожного загиблого на Сході, щодня молиться за поранених і тих, хто зі зброєю в руках захищає наші рубежі, за мир і спокій в Україні. Навіть зі своєї мізерної пенсії передає гроші у Нововолинський центр допомоги військовослужбовцям.
Під час останньої розмови Тамара Софронівна поділилася сокровенним: дуже хоче взяти участь у параді вишиванок у День Незалежності й прочитати для нововолинців патріотичний вірш. Чесно кажучи, я й забула про ці слова, бо вважала це нереальним. Тому защеміло серце й на очі навернулися сльози, коли 24 серпня серед сотень своїх земляків побачила сивочолу жінку в інвалідному візку, вбрану у розкішну вишиванку, з букетом передосінніх квітів у руках. Вона вголос молилася і благословляла колони учасників параду вишиванок. І хоч того дня їй не вдалося через мікрофон привітати своїх земляків, але дух свята додав істинній патріотці моральних сил і натхнення. Після побаченого вона мовила: «З таким народом моя Україна вистоїть і переможе!» Дай Боже, щоб так сталося, кажемо вкотре. І віримо. Бо як без віри жити?