«Не думала, що Луцьк – таке брудне місто», – почула, повертаючись зі Старого ринку, уривки розмови двох жінок, які проходили мимо...
Мирослава КОЗЮПА, редактор відділу розповсюдження і творчого розвитку газети «Волинь–нова»
«Не думала, що Луцьк – таке брудне місто», – почула, повертаючись зі Старого ринку, уривки розмови двох жінок, які проходили мимо. Оглядаюся довкола — а й справді, тротуар і навіть проїжджа частина вулиці Сенаторки Левчанівської завалені сміттям. Просто під ногами валяються недопалки і пачки з–під цигарок, пластикові пляшки і стаканчики, паперові обгортки і целофанові мішечки… Таке враження, що в нашому місті живуть голодні курці, подумалось
Біля магазинів, які й повинні відповідати за прилеглу територію, — жодної урни для сміття. Чи то влада недогледіла, чи то луцькі торгаші не виставляють їх спеціально, аби не морочитися з утриманням, однак побутова культура і соціальна відповідальність влади, бізнесу та громади, притаманна усьому цивілізованому світу, на кордоні з яким ми знаходимось, для нас поки далека. Радянський менталітет — двірники приберуть – таки бере верх над давнім правилом: чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять, – вбиваючи національну сутність українців як дбайливих і охайних господарів. Здається, чистота – це так просто: один донесе сміття до урни, другий — підніме папірець, третій — вивезе відходи. Найголовніше – все це підкріпити любов’ю до рідного міста. З висоти історичною величчю на базарну метушню і бруд дивиться замок Любарта. Сюди приїжджають туристи і тут у них формується враження про наш край та культуру. На жаль, поки місцеві чиновники роками думають, як перетворити древній Лучеськ на центр туризму, гості обласного центру з веж могутньої цитаделі замість милування краєвидами спостерігають, як осінній вітерець то запрошує до вальсу поліетиленовий пакет чи цукеркову обгортку, а то дасть гопака, віртуозно піднімаючи непотріб і опале листя… А в усьому світі вже давно не тільки сортують побутові відходи для подальшої переробки, а й використовують його для благодійності. — Мамо, а можна ми не будемо викидати у смітник пляшки з–під соку, я кришечки у школу віднесу, — перериває мої роздуми семирічний синочок. — І я! І я! — продовжує за ним донечка–першокласниця. Малеча вже знає, що батарейки та пляшки з–під солодкої води на довгі роки забруднюють землю, і що скоро у навчальному закладі їх збиратимуть у рамках акції «Збережи природу», щоб допомогти українським воїнам отримати нові руки і ноги. — У солдатів будуть руки, як у роботів? – з цікавістю заглядають в мамині очі діти, не второпаючи, що таке протез і як їх зроблять із пластикових кришечок. Система допомоги дуже проста: волонтери продаватимуть сировину переробному заводу, а виручені кошти спрямують на підтримку конкретного бійця. На один якісний індивідуальний замінник втраченої кінцівки необхідно не менш як 80 тисяч пляшок з кришками. Апарати виготовлятимуть у Польщі, а майстер обіцяє навчити українців і надати технології для налагодження виробництва в нашій країні, що, безумовно, знизить у майбутньому витрати. На щастя, зараз в області немає бійців, які потребують протезування, тому волиняни, які вже доставили у пункти прийому понад 200 кілограмів кришечок, можуть допомогти військовослужбовцям з інших регіонів. Виявляється, навіть сміття може подарувати комусь повноцінне життя. Насамперед від нас, а не чиновників і бізнесменів, залежить екологія, чистота, краса і презентабельність рідного міста. Тільки ми вирішуємо остаточно – отруїти повітря і землю хімічними відходами чи сформувати звичку розподілити сміття по різних мішечках і знайти йому застосування з користю для природи, а отже, й для себе. Чи, наприклад, подарувати воїну АТО можливість обійняти своїх дітей, нехай хоч штучними руками. Та, щоб знайти правильне рішення, найперше необхідно вимести сміття зі своєї голови – тоді, кажуть, і душа стане чистішою.
