У 2011 році Андрій Посполітак викарбував на хресті: «Благословенною будь, моя Україно!», а у 2015-му повернувся з-під Іловайська додому... ангелом
У 2011 році Андрій Посполітак викарбував на хресті: «Благословенною будь, моя Україно!», а у 2015-му повернувся з-під Іловайська додому... ангелом
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, головний редактор газети «Волинь-нова»
ПЕРЕДМОВА Телефонний дзвінок. Турбує «Волинь» Андрій Богданчук. От ви написали про бідненький пам’ятник борцям за волю України на фоні розкоші «Руси святой» у селі Городне Любомльського району – і заболіло серце. Я згадав, як із нас насміхалися комуністи, коли ми в себе у Лукові спочатку поставили дерев’яного хреста воїнам УПА. А на 20-річчя Незалежності коштами місцевої громади і Турійської районної організації партії Народного руху України звели уже солідний монумент. Приїдьте, побачите. Якщо захотіти, то разом усе можна зробити. До речі, напис на хресті: «Благословенною будь, моя Україно!» власноруч робив Андрій Посполітак – герой, який віддав своє життя рік тому на Сході і посмертно нагороджений орденом «За мужність»…
Довідка «Волині-нової»: Старший солдат, стрілець 51-ї окремої механізованої бригади 26-річний Андрій Посполітак, загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим зеленим коридором на дорозі в районі села Новокатеринівка. 2 вересня його тіло з тілами ще 87 побратимів було перевезено до запорізького моргу. Тимчасово похований на цвинтарі міста Запоріжжя як невідомий герой. Був опізнаний за тестами ДНК. 19 лютого 2015 року воїна перепоховали у рідному Лукові Турійського району. Єдиний син у матері.
Натискую в Google: «Андрій Посполітак». Перша сторінка. «В контакті». Він. «Зареєструйтесь, будь ласка, щоб написати Андрію повідомлення». Холодний комп’ютер не знає, як недоречно сьогодні виглядає це сплетіння букв: «Щоб написати Андрію повідомлення»… Мама залишила його сторінку в інтернеті. Вона чекає. Минув уже рік від трагедії, а її серце сподівається, що всупереч усім законам логіки він однієї ночі постукає у вікно і скаже: «Мам, привіт!». І я пишу. Андрій Посполітак із високих небес бачить кожен наш крок. Тому звертаюсь до тих, кого після поїздки відкрив у Лукові або про чиє серце дізнався тут ще більше. І до тих, кого не знаю, але сподіваюсь, що мене почують.
ЛИСТ МАМІ АНДРІЯ: «ПРОБАЧТЕ ОБМАН СИНУ, ЩО ЇЗДИВ НА МАЙДАН» «Світлано Володимирівно! При зустрічі Ви майже весь час плакали, і мої слова, що «віддали Україні найдорожче – свого сина», навряд чи могли Вас втішити. Але навіть отих півгодини розмови було достатньо, щоб зрозуміти, як стають патріотами. З колиски. Він, один-однісінький у Вас (і Ви одна-однісінька для нього на землі уже з переддошкільного віку) міг не піти на фронт. Але сказав: «Мам, я ж одягав козацький стрій не лише, щоб покрасуватися. Як я буду хлопцям в очі дивитися?» Хоч за повісткою з’явилася лише маленька частина з колись бравих козаків. Щоправда, один раз Андрій злукавив перед Вами. Коли сказав, аби не хвилювались, що їде на заробітки у Польщу, а сам подався у Київ на Майдан... Адже Ви були для нього не просто Мамою, а Другом, з ким він міг поділитися найсокровеннішим. Пам’ятаєте сон, коли Андрій телефонував із зони АТО і казав, що лежить в окопі, а над ним туман, схожий на якогось діда з неба, який ніби простягає до нього руки? Ви сказали, аби син нічого поганого не думав, бо «то Святий Миколай, який Тебе охороняє і наших солдатів». І останні телефонні розмови. Торік 25 серпня Ви запитали Андрія: «Як пройшов День незалежності?» – «Мам, який День незалежності, коли 12 наших хлопців після потужного артобстрілу поклали». – «А що каже командир?» – «Нема командира». – «А заступник?» – «Нема і заступника». – «А твій друг Коля із Каменя-Каширського?» – «Немає вже і Колі...» – «Синочку, молю, бережи себе...» 28 серпня знову вдалося додзвонитися. «Мам, нас тут розстрілюють, а нам уже нічим давати відсіч. Дзвони кудись, проси підмогу, у нашій же армії мають бути якісь літаки-вертольоти, бо з одного боку гатять «сєпари», а з іншого – російські війська». Ви благали, щоб син шукав якийсь окоп і лягав на дно. Зв’язок обірвався... А потім Ви набирали всі телефони світу, але в той чорний день майже всі слухавки не хотіли чути материнський крик і мовчали. Оті горловиті політики і чиновники, яким завжди все не те і не так, бо мають особливу позицію, не піднімали слухавок, або відбивались есемесками: «Вибачте, я зараз не можу розмовляти». Це вже майже через півроку Ви дізнаєтесь від хлопців, які вижили у цій жахливій м’ясорубці (дехто тільки завдяки полону), що Андрій до останнього стояв на позиції. Не погодився утікати світ за очі, бо «соромно буде перед хлопцями». А коли вони рушили колоною по так званому зеленому коридору, був у першій машині. Коли снайперська куля вбила водія, з побратимом переніс його тіло у кузов (він не міг навіть мертвого товариша покинути на полі бою), і сам сів за кермо вантажівки. Можливо, отих кілька десятків секунд, коли вони виносили і перекладали убитого в кузов, і стали фатальними... Після довгих днів пошуків Ви натрапили на фото і останній вірш сина в інтернеті. Пропагандистський рупор Кремля, «журналістка» каналу «Россия-24» Альона Кочкіна, яка ще кілька років тому працювала на... українському каналі чесних новин – «5 каналі», виклала їх у мережу, щоб ще дужче розтерзати Ваше серце. Там є такі слова: «Какого хрена вы сюда приехали?» – А мы в ответ стояли на постах, Держали автоматы мы уверенно, И знали твердо – дух наш не сломать... Щоправда, у кінці «журналістка» дописала, що «сочувствует матери талантливого «укропа»». А Ви дивилися на прострелений паспорт сина, його закривавлений одяг. Материнське серце впізнало і білизну, яку купували сину, і нитки з голками, які йому дали на війну. І все одно серце надіялось на диво… Навіть коли результати ДНК підтвердили на 99%, що це тіло Вашого Андрійка – спочатку не захотіли вірити цьому. Знаю, не можете повірити і зараз. Ходите на могилу сина і все одно чекаєте… Але і у Вас є мама. При зустрічі Валентина Володимирівна сказала, що готова, як і Ви, віддати своє життя, аби тільки він жив. «Який у мене чуйний був онучок! Води мені з криниці дістане, дров із запасом наносить. І все казав: «Бабусю, для мене Україна – то все». Світлано Володимирівно, Ви ще доглядаєте немічну тітку. Є друзі, які як можуть розділяють Ваш біль. Маєте дивовижну Жінку-Фею Наталію Боярину – волонтерку, яка все зробила, щоб віднайти Андрія. Була надія, що, можливо, він в полоні. Але і вона розбилась вщент після експертизи ДНК… Тоді добра Фея і мама трьох дітей Наталія Боярина не вибирала слів, лишаючи свій запис у мережі: «Cуки!!! Ненавиджу!!!!! Хто??? Хто за це буде відповідати??? В мами забрали єдину дитину – і привезли ящик... Ящик, до якого вона горнеться, як до голуба-сина». ... Ви маєте і мій телефон».
ЛИСТ ДРУЗЯМ ВОЇНА СВІТЛА : «ТРЕБА СПРОБУВАТИ СТРИБНУТИ ВИЩЕ ГОЛОВИ!» «Андрію Павловичу Богданчуку! Дозволь називати тебе Андрієм. Дякую за дзвінок і за зустріч, яка стала великим уроком. – Я можу просто займатися своєю пилорамою – офіційно зареєстрованою, але не дає спокою пам’ять про Андрія Посполітака. Так не вистачає зараз його. Адже з Андрієм в команді нам легше було б боротися, щоб Луків став солідною громадою, – казав ти. Після зустрічі я розповідав колегам про одержимого молодого «рухівця», який з командою однодумців на місці пам’ятника Леніну у Лукові встановили пам’ятник «Борцям за волю і Незалежність України». І спільно з селищною радою облаштували цю закинуту місцину: встановили лавки, смітники, поруч – хороше штучне футбольне міні-поле і пристойний дитячий майданчик. А тепер Андрій Богданчук турбується про те, щоб Луківська громада була сильною (згідно з територіально-адміністративною реформою район розділений на три громади: Турійськ, Купичів і Луків). Андрію, ще й ще прокручую твої слова: – А Луків же до 1959 року був районним центром! Тому ми зараз робимо все, щоб повернути йому втрачені позиції. Насамперед з утвореною ініціативною групою ведемо активну роботу щодо приєднання до нас найближчих сільрад. Адже до Любомльського району нам – 1 кілометр, до Старовижівського – 2, до Ковельського – 10, а до Турійська – 29 кілометрів. На сьогодні наше селище одне з трьох на всю країну, яке не має своєї землі. Тобто, ота заправка на в’їзді до Лукова не платить жодної копійки податків для селищної ради! Тому зрозуміло, чому сміття у нас вивозять кіньми... А в нас же сильна залізнична станція Мацеїв (до 1946 року так називався Луків), поїзди через яку йдуть у Польщу, поруч – автомобільна траса міжнародного значення Київ – Варшава, чи не єдина на всю округу середня школа-ліцей, лікарня, сусіди й так уже отримують послуги Луківського центру «швидкої» медичної допомоги, пожежогасіння в навколишніх селах здійснює Луківська місцева пожежна частина... Навіть можна відродити потужний колись крейдяний комбінат, хоч він майже весь розпроданий, але запасів глини вистачить ще на 200 років, тому будуть нові робочі місця... Але я бачу, що районне керівництво не зацікавлене, щоб було три громади. Скажуть, Луків і Купичів – недієздатні, тому знову залишиться одна на район – у Турійську. І хоч тобі й однодумцям натякають, що вище голови не стрибнеш, не здавайтесь. Спробуйте. Тим паче, що маєте успішний досвід господарювання у польській гміні Седлище, яка за розмірами аналогічна вашій і з якою у вас уже налагодились тісні контакти. Андрію, після зустрічі активно стежу за вашими сторінками в мережі – «Луків сучасний» і «Луків спортивний». Небагато у нас громад у глибинці, де б проводили турніри з міні-футболу (Андрій, до речі, головний тренер ФК «Луків», за який грав Андрій Посполітак. – Авт.), волейболу, тенісу, шахів і шашок (тут завдячуй за підтримку своєму наставнику – колишньому селищному голові Лукова Миколі Лонюку, який ще й зараз навчає місцеву дітлашню азів футболу). Знаю, що непросто. Але і пам’ять перед Андрієм Посполітаком зобов’язує. Адже ви разом вибирали: «Благословенною будь, моя Україно!» Говорити — одне, а мішки тягати, тобто щось зробити, — зовсім інше. З маленьких реальних кроків для свого краю і буде благословенною Україна».
ЛИСТ УСІМ ЧИТАЧАМ «НЕХАЙ ВАШЕ СЕРЦЕ ВІДКРИЄ ОЧІ» «Андрій Посполітак мав талант до малювання, провчився два курси в Поліграфічній академії у Львові, потім закінчив Авторську школу мистецтв Університету сучасних знань у Києві. Але зрозумів, що найближчий його душі – фах будівельника. Навіть у Польщі мав замовлення. Зрештою, він віддав своє життя, щоб хтось під мирним небом зводив будівлі. А ще хотів дарувати мамі квіти на день народження. А старенькій бабусі носити в хату воду і дрова. Та й мамі. Бо газу в Лукові не було і, напевне, не буде ніколи… Ви зрозуміли, що я звертаюся у листі і до учнів Луківської загальноосвітньої школи-ліцею. Ви – найближчі, хто може прийти на допомогу. Меморіальна дошка, відкрита 4 вересня завдяки керівнику районної «Свободи» Василю Мазурику, багато до чого зобов’язує. Звертаюсь до учнів усіх шкіл, де потребують допомоги близькі Героїв. Вони віддали своє життя чи здоров’я заради того, щоб ви мали хоча б елементарне – могли під мирним небом ходити до школи. Зрештою, звертаюсь не тільки до учнів. До всіх наших читачів. На допомогу чекають не тільки близькі Героїв, але їх треба побачити очима свого серця».
ПІСЛЯМОВА А щодо пам’ятника воїнам УПА у селі Городне Любомльського району: до 25-річчя Незалежності України він постане. Дякую тим, хто зателефонував, поділився своїм баченням, хто запропонував допомогу і навіть тим, хто... просив покаятись за написане. І далі чекаю на ваші дзвінки: 0332-72-38-94. Але справа навіть не у пам’ятнику. Герої живуть доти, доки живуть у нашому серці.
