«МИ НЕ ЗАСЛУГОВУЄМО НА БІЛЬШЕ, ЯКЩО НЕ ЦІНУЄМО ТЕ, ЩО МАЄМО»

Уже тривалий час не дає спокою випадок, що стався у моїй журналістській практиці. Історія досить буденна, можна було б і не надавати їй особливої уваги, адже часто трапляються несподівані, непередбачені ситуації, але ця чомусь глибоко запала в душу і залишила неприємний осад...

Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ, редактор відділу спорту газети «Волинь-нова»

На початку серпня я побував на зустрічі луцького міського голови Миколи Романюка з жителями декількох будинків на вулиці Конякіна, де відбувалось облагородження прилеглих територій.
Зауважу, що будівельниками тут було зроблено чимало, зокрема, заасфальтоване дорожнє покриття і тротуари на площі майже 3000 квадратних метрів, реконструйовано зовнішнє освітлення, проведено капітальний ремонт водопроводу, встановлено ігрове обладнання для дітей, реставровано дитячий майданчик...
Ніхто з чиновників, які прибули на цю подію, не очікував, що їх зустрінуть з хлібом і сіллю, квітами, маршем у виконанні духового оркестру. Але особисто я думав, що тут відбудеться щира і відверта розмова, почую слова подяки від жителів будинків, а далі — конкретні зауваження, конструктивні пропозиції.
Скажу, що серед людей, які прийшли на цю зустріч, багато хто був налаштований на діловий діалог. Ось, наприклад, Федір Рузак хотів подякувати міському голові за величезний обсяг роботи, виконаний на прибудинковій території. Адже він добре пам’ятає, що в 1999 році, коли переселився сюди, навколо була захаращена територія, не було ні тротуарів, ні дитячих майданчиків, ні зелених насаджень...
На жаль, так доброзичливо були настроєні далеко не всі. Коли Микола Романюк підійшов до місцевих жителів і привітався, чимало з них досить агресивно почали висловлювати свої претензії. І всі вони, як кажуть, «не в тему» — не стосувалися реконструкції прибудинкової території. Кожен із «горлохватів» на підвищених тонах намагався говорити про проблеми, які стосуються лише його особисто чи сім’ї. Що можна було почути, зрозуміти, а тим більше аргументовано відповісти у такому гармидері?
Микола Ярославович і його помічники намагалися втихомирити, заспокоїти неорганізований (або добре організований кимось) натовп. Та дехто забув про культуру спілкування, стриманість. Претензії, скарги переросли в образи. Міський голова ще сподівався, що зможе відповісти, пояснити. Але ні спілкування, ні діалогу не вийшло.
На щастя, до хуліганських витівок у той вечір не дійшло, хоч обстановка весь час нагніталась. Після такого «гостинного» прийому залишився неприємний осад. Я, наприклад, наступними днями часто згадував ту зустріч і невдячних людей. Невже 20 — 25 років тому їм жилося комфортніше серед залишків будматеріалів, без тротуарів, налагодженого водопостачання і зовнішнього освітлення?..
З цього приводу хочу навести одну цитату, яка є у моєму блокноті, але, на жаль, не знаю її автора: «Ми не цінуємо те, що у нас є. Ми цінуємо те, чого у нас немає. І переоцінюємо те, чого у нас, можливо, ніколи не буде. Ми не заслуговуємо на більше, якщо не цінуємо те, що маємо».