ЩОБ СТАТИ ГРОМАДЯНИНОМ, ТРЕБА НАВЧИТИСЯ БУТИ ЛЮДИНОЮ

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу Валентина ШТИНЬКО

…ВЕЛИЧЧЮ І НИЦІСТЮ
Доля була прихильною до мене і я мала нагоду побувати у кращих музеях Лондона, Парижа, Єрусалима… Але вперше у житті мені захотілося стати на коліна перед музейним експонатом. І була то не древня ікона, а вишита жіноча сорочка. Побачила її минулих вихідних у замку селища Меджибіж, де ми оглядали етнографічну виставку «Нетлінні скарби України». А поряд був розташований «Музей пам’яті жертв голодомору 1932 — 33 років на Хмельниччині». Так, тема не нова, тим паче для журналістки, що багато літ приятелювала зі світлої пам’яті істориком і музейником із Торчина Григорієм Гуртовим, який, переживши голод на Запоріжжі, вже ніколи про нього не забував. Але музей у Меджибожі, хоч часу на нього у нас було мінімум, був створений людьми, які сприймають ці події оголеним болючим нервом. Я точно знаю, що вже ніколи не забуду бандури, яка опинилася серед непотребу, довіку пектиме пам’ять символічний цвинтар, на якому — хрести із звичайних дерев’яних ложок, які давно забули смак страви.
А та сорочка… Її дивовижний орнамент в якусь мить явив мені долю мого народу: багато–багато чорного по білому і зрідка — незнищенні іскорки–квіточки надії.
Дуже хочу повернутися до древнього Меджибожа ще раз і вже без поспіху, на повні груди вдихнути того повітря із замкової вежі, наскрізь просякнутого історією. І ще раз відчути душевний катарсис біля тої сорочки, вишитої руками невідомої мені жінки, де кожна ниточка лагідно, але владно навік прив’язує серце до рідної землі. Меджибіж із замком ХІV — ХVІ століть — то був останній пункт подорожі, яку колектив редакції «Волині» здійснив минулих вихідних із нагоди дня народження газети. А перед тим були ще Музей космонавтики у Житомирі й меморіальний музей геніального мрійника, конструктора космічних ракет Сергія Корольова, якого проте не оминули сталінські репресії, мандрівка вулицями, храмами й музеями Бердичева, про який Оноре де Бальзак свого часу сказав: «Україна починається з Бердичева».
Як на мене, закоханий у Евеліну Ганську талановитий француз мав рацію передусім у тому, що Україна починається там, де ми почуваємося щасливими. А отже — Україна починається із кожного з нас.
Не буду стверджувати за всіх колег, але я точно почувалася щасливою, спостерігаючи феєрію води, світла, музики, а в сумі — величі людської фантазії, яку тисячі людей мають можливість спостерігати у центрі Вінниці біля знаменитих фонтанів. У нашому випадку враження посилювалися ще й тим, що природа додала своїх «спецефектів» у вигляді потужних грозових спалахів. І нехай скептики презирливо кривлять губи, натякаючи про одвічне «прагнення плебосу до хліба і видовищ». Переконана: таке видовище виховує і возвеличує людину, даруючи їй прагнення краси, довершеності, єднання з непоборними стихіями природи. Не вірите? У вас є нагода переконатися особисто. Вінниця — не Венеція, знаходиться за якихось кількасот кілометрів. До речі, одна любителька подорожей стверджувала, що вінницькі фонтани майже не поступаються тим, які їй доводилося бачити в Еміратах.
Ну а коли ви вже дістанетесь до Вінниці, не пропустіть музею–садиби великого лікаря Миколи Пирогова. Це він навчав своїх сучасників і залишив заповіт нам, нащадкам: «Щоб стати громадянином, треба перш за все навчитися бути людиною». Не оминіть один із найстаріших літературно-меморіальних музеїв — музею Михайла Коцюбинського. Переконана: будете неодмінно вражені.
Особисто ж мені сповна насолоджуватися побаченим заважала підступна думка: невже саме у цю мить там, на Сході моєї країни, хтось підступно встановлює чергову «розтяжку»?!

…НОВИМ СЛОВОМ, ПОДАРОВАНИМ ВИПАДКОВОЮ СУПУТНИЦЕЮ
Невисокого зросту худорлява молода жінка заходила до салону маршрутки, пригортаючи до грудей хлоп’я й виважуючи на східці чималу сумку.
— Зачекайте трохи, піду за другим, бо впирається, не хоче їхати, — звернулася до водія молода мама.
За хвилину–другу вона повернулася, тягнучи за руку зарюмсаного малюка, якому з вигляду ще не було й трьох років. Той, що тулився до маминих грудей, був наполовину молодший.
Хоч у маршрутці їхало чимало пасажирів студентського віку, ніхто не поспішав запропонувати місце матері з двома дітьми. Підвівся мій сусід, чоловік зі сивими скронями. Жінка вдячно посміхнулася й спробувала примостити на руках одночасно обох синочків. Це було непросто, бо молодший не хотів поступатися зайнятою позицією, а старший продовжував вередувати.
— Закачує його в автобусі, от і не любить їздити, а мусово, — виправдовувала поведінку хлопчика матуся.
— Важко вам із такою дрібнотою, це ж різниця між ними не більше півтора року, — співчутливо озвалася я до неї.
— Рік і два, — уточнила, ніжно пригортаючи до себе меншенького, а плаксун, прислухаючись до розмови, вже заспокоювався. Опинившись на моїх руках, зацікавлено розглядав краєвиди за вікном. — А взагалі їх у мене не двоє, а п’ятеро, троє старшеньких гостюють у свекрухи на Львівщині, оце їдемо провідувати.
Я навіть не намагалася приховати своє здивування. П’ятеро?! Випадкова попутниця сама ще виглядала у моїх очах дитиною, і хвилину тому я подумки дивувалася, як вона, така тендітна, дає раду двом малюкам?
Слово за слово і я дізналася, що Валентина родом із Маневицького району, чоловік працює охоронцем на фірмі в Луцьку, де продали однокімнатну квартиру й купили хату в одному із сіл Луцького району. Вона потребує значного ремонту, який намагаються робити власними силами, але ж місця більше! І на городі щось виросте, таку сімейку годувати треба. А от хазяйства, окрім курей, не тримають, зізнається співрозмовниця. Бо одне, що й хліва ще не збудували, і не справиться вона, доки діти малі.
— Свиней батьки тримають, то й нам щось у морозилку перепаде, — усміхається Валентина, — а молоко дітям у сусідки беру. Так що біди нема. Бере у тої ж сусідки молоко ще одна жіночка, от там біда! Троє дрібних дітей, сама хвора, а чоловік п’є безпробудно. Моя мама каже, що, мабуть, гірше, як я, ніхто не жиє. Але то мамі так здається. Дітки у мене, дякувати Богу, здорові, доглянуті, мають що їсти і в що одягтися, чоловік, хоч і небагато заробляє, але про сім’ю дбає, то чого нарікати. Поїхала до мами на Маневиччину, чорниць привезла, то ще й сусідці ягід защедрила, тій, що молоко у неї беру…
Далі я слухала свою співрозмовницю вже у піввуха, насолоджуючись, тішачись, як дитина улюбленою іграшкою, новим щойно почутим словом: защедрила… Як же просто, гарно і щиро було сказано: ягід защедрила… Не дала, не поділилася, а — защедрила. Може, на Поліссі таке слово й звичне, але я досі не зустрічала його ні в прочитаній літературі, ні в словниках, ні в розмовах. Почуте із вуст багатодітної мами, було воно мені таке свіже, повносиле, в’язло на язиці солодким, неповторним чорничним смаком.
Я хотіла подякувати своїй несподіваній співрозмовниці і сказати, що вона не тільки сусідці ягід, а й Україні п’ятьох громадян защедрила — чотири синочки і найстаршеньку дочку, яка оце по телефону цікавилася, чи ж мама вже їде? Але жінка, підхопивши сумку, мабуть, із дитячими речами й гостинцями, поспішила до виходу, залишивши мені зарубку в пам’яті: защедрила…

…КОМУ ВАЖЧЕ — ОПІКУНАМ ЧИ ПІДОПІЧНИМ?
Днями в редакцію прийшла вісімдесятирічна бабуся зі скаргою на соціальну працівницю: кілька тижнів тому вона консервувала бабусі помідори на зиму, а вони… «постріляли». Старенька вважає, що трапилося це через те, що працівниця поспішала і, вочевидь, у поспіху щось зробила не так. Вона переконана, що соціальні працівники повинні проводити значно більше часу зі своїми підопічними. Шкода було бабусі, бо її вустами говорила самотня безпритульна старість, яка не хотіла чути жодних аргументів: і про те, що консервація іноді «вистрілює» навіть у досвідчених господинь, і про те, що графік соціального працівника розписаний по годинах…
Втім, цілком припускаю, що й справді щось було порушено у технології консервування, проте рука не піднімається «кинути камінь» у людину, яка обрала собі таку нелегку ношу — допомагати літнім людям, скрашувати їхню самотність. Перед очима одразу постає Ніна…
…Ми познайомилися років десять тому, коли приїхали до свекрухи в гості. Мама саме виймала із духовки запашні пиріжки й зізналася, що робить це частенько у ті дні, коли має прийти Ніна, її соціальна опікунка. Доки та мила вікна, тріпала килимки чи виконувала ще якусь домашню роботу, господиня ладила на стіл щось смачненьке, приготовлене власноруч чи прислане донькою з Італії. За чаєм вони говорили про життя, і мама Катя незабаром знала про Ніну та її родину майже все. Жінці вже далеко за сорок, але заміжньою не була, дітей не має. Має стару хвору маму, за котрою доглядає, і старшого брата, з яким стосунки не склалися. Тому Ніна у кожному своєму підопічному бачить прообраз власної майбутньої долі: ось так колись і вона зостанеться самотньою і безпомічною. Тому дуже сподівається: якщо вона зараз буде допомагати стареньким від усього серця, а не за службовими інструкціями, то й їй колись воздасться…
Ніна стала для мами справжньою опорою. Вона довіряла їй і кошти, і маленькі сімейні таємниці. Бо діти, хоч їх і троє, далеко, а Ніна завше поруч і прибігає, варто лиш зателефонувати. І в аптеку збігає, і на базар, і взуття в ремонт віднесе, і за квартиру заплатить… І все весело, з посмішкою.
Та одного разу жінка зізналася: найважче у її роботі — не фізична праця, не фанаберії й нестерпний характер стареньких, які часом самі не знають чого хочуть, а те, що вони помирають, помирають, помирають… І щоразу наче забирають з собою часточку її серця…
Ніна боялася смерті. Ніна ненавиділа смерть, бо вона постійно чигала над єдиною дорогою їй людиною — мамою. Маму розбив інсульт. А її підопічна Катерина Антонівна через стан здоров’я змушена була на рік переїхати в інше місто до доньки. А коли повернулася — не впізнала Ніни. За цей час вона похоронила матір і… психіка жінки не витримала.
Ніна принесла ключі від квартири, які свекруха залишила їй на час своєї відсутності. Але замість колишньої чепурної, завше усміхненої жінки з красивою зачіскою на порозі стояла примара із розкуйовдженим волоссям, синцями під очима, схудла і змарніла. Вона то плакала, то безпричинно сміялася і всі розмови зводилися до однієї теми: смерть. Ніна більше не відчувала, що говорити про це у присутності 88-річної підопічної, м’яко кажучи, не зовсім доречно. Коли вона пішла, наша мама послала їй услід хресне знамення.
Дуже хотілося вірити, що у Ніни лише шок, викликаний кончиною матері. Що він мине і жінка знову відчує смак і радість життя. Адже у соціальній службі Ніна більше не працює…