НАВІЩО НАМ ТЕ ЗНО?

Чим переймався і з чого дивувався впродовж останнього часу редактор відділу сільського життя газети «Волинь-нова» Сергій Наумук


…ОСВІТНІМИ НОВАЦІЯМИ
Ну що, ми таки визнали. Визнали те, що англійської не знаємо. Я не про окремих знавців мови, а про українське суспільство. Ми всі вчили іноземну мову. Хто з п’ятого, хто з першого класу. Але після закінчення школи більшість навіть елементарних фраз англійською чи німецькою не розуміє. Свого часу була версія: в Радянському Союзі методику викладання шкільних курсів іноземних мов розробляли так, щоб навіть за шість–десять років навчання діти мов не знали. Мовляв, аби менше було містків між «нами» та «ними». Так чи інакше, вже ціле покоління виросло при незалежній Україні. Вчи скільки хочеш і як хочеш. До послуг спраглих знань – нові методики, аудіокурси, інтернет, репетитори врешті-решт. Але щойно дійшло до реальних, а не дутих перевірок, як ми визнали: іноземної не знаємо.
Це трапилося не у червні, коли тодішній директор Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук навів шокуючі цифри про результати ЗНО з іноземної мови. Лише 87 осіб (0,11 відсотка) набрали максимальний бал. Кожен сьомий абітурієнт не зміг відповісти на 10 завдань тесту. Кожен четвертий навіть не приступав до виконання творчої частини, де треба було написати лист другові. Лише 3200 із 69000 змогли отримати максимальну оцінку за творчу частину. Вдумаймося у ці цифри. Якщо коротко – наші діти не знають англійської. І ми збираємося в ЄС? А свого часу шістдесятники Євген Сверстюк та Василь Стус змогли самостійно вивчити англійську на такому рівні, що перекладали класику. А перекладач Микола Лукаш уже в середній школі вивчав українську, російську, німецьку, французьку, англійську, польську, єврейську та циганську.
А як же гонорові ліцеї, хвалені спеціалізовані школи або хоч би класи з поглибленим вивченням? Десь розчинилися їхні знання. Зате почалися активні розмови про те, що тести занадто складні. Лікарчук навіть давав із цього приводу прес–конференцію. Мовляв, жодне із завдань не виходило за межі шкільної програми, тести отримали три висновки незалежних експертів. Тим часом директору закинули зловживання службовим становищем, почалися обшуки, врешті Лікарчук звільнився.
І ось воно, довгождане рішення – Міносвіти і науки відмінило ЗНО з іноземної мови. Державна підсумкова атестація залишиться обов’язковою, але її проведуть у школах у формі екзаменів. Багато хто зітхнув із полегшенням. Міністерство послалося на бажання громадськості (звісно, не посилатися ж на низькі знання учнів).
Але ж і з інших предметів результати абиякі. Скажімо, 70 відсотків абітурієнтів не знають, коли Україна уклала угоду з ЄС. 40 відсотків поняття не мають, про що йдеться у «Слові о полку Ігоревім». 15 процентів не вміють розкривати дужки. Уявляєте, для цих майже дорослих людей 2х(3+5) – невирішуване завдання, хоча цю тему вивчають у молодших класах… Третина випускників не знає величини кута рівностороннього трикутника. 70 відсотків абітурієнтів не вміють узгоджувати числівник з іменником, 80 відсотків не розуміють, де ставити двокрапку у безсполучниковому складному реченні, 90 відсотків – де ставити кому в реченні з однорідними членами. Тобто кількість грамотних дітей зменшується. «Знання» з географії не менш вражають. Половина абітурієнтів плутає меридіани і паралелі та не вміє перевести числовий масштаб в іменований. 55 відсотків не відрізняють горб від западини, 87 відсотків не можуть визначити азимут.
Зрештою, такі підсумки ЗНО – просто наслідки розвитку нашого суспільства, де знання ще мало цінують. Саме знання, а не документ про наявність освіти. ЗНО – перший крок до цього, але далеко не останній. Здається, вже й чимало школярів та їхніх батьків усвідомлюють, що насамперед потрібно здобувати знання, а не дбати про бали чи оцінки. Проте дехто й далі хоче «рішати» питання зі вступом своїх та чужих дітей. Частина громадськості взагалі проти ЗНО. То що, може, і його відмінимо?

…РОЗДВОЄНІСТЮ «РУСКОГО МІРА»
«Рускій мір» віддавна наловчився маніпулювати фактами так, як це наразі вигідно його вождям. От і цього разу спочатку все йшло звичним курсом. Щойно стало відомо, що цьогорічну Нобелівську премію з літератури отримала білоруська письменниця Світлана Алексієвич, як її одразу записали до здобутків «руского міра». ТАСС (інформаційне агентство Росії – колись Телеграфное агентство Советского Союза) так і повідомило: «Премію отримав рускій мір». І через двокрапку: про присудження літературної премії Нобеля Світлані Алексієвич. У кращих традиціях радянської пропаганди росіяни одразу приписали досягнення собі. Аргумент залізний – пише російською. Те, що сама Алексієвич не заперечує зв’язку з російською культурою, але рідною землею визнає Білорусь (звідки родом її батько) та Україну (звідки родом її мати і де сама письменниця народилася), до уваги не береться. Причому висновку, що Світлана Алексієвич – російська авторка, дійшло не лише державне агентство ТАСС, але й письменники Дмитро Биков та Людмила Уліцька, які активно критикують Путіна. Проте, як відомо, демократизм росіян закінчується на Хуторі–Михайлівському. Тож нічого дивного у тому немає. Яка там Україна з Білоруссю. Все найкраще вийшло тільки з «руского міра». І крапка.
Та вже через декілька годин те саме ТАСС дало зовсім не схвальне повідомлення щодо пані Алексієвич. Прес–секретар Путіна Дмитро Пєсков заявив, що «очевидно, Світлана просто не володіє інформацією, щоб дати позитивну оцінку того, що відбувається в Україні». Так він відреагував на слова нобелівської лауреатки про те, що йдеться про іноземне вторгнення та окупацію, якщо говорити про ситуацію в Україні. А що він ще хотів почути від письменниці яка, певно, перша показала всі жахи жіночої долі під час Другої світової війни («У війни не жіноче обличчя»). Чимало епізодів були вирізані цензурою, і лише пізніше вийшло повне видання. «Цинкові хлопчики» (про солдатів–афганців) та «Чорнобильська молитва» – так само.
І хоча Пєсков сказав, що навряд чи Путін в курсі заяви Алексієвич, вочевидь, господарю Кремля не сподобалися слова нобелівської лауреатки. От «рускій мір» і роздвоївся. З одного боку, хотілось би приписати собі здобутки, долучивши письменницю в своє лоно. З другого – одразу зрозуміло, що Алексієвич чужа їм по духу.

…АГРЕСИВНОЮ СМЕТАНОЮ
Нещодавно, поспішаючи на пікнік, не догледіли, що котрась із дітей не помила тарілку. Однак невимита тарілка із залишками сметани стала не лише приводом для зауваження дочкам, коли за кілька годин повернулися додому. Уважно глянувши на виделку, помітив, що залишки сметани на ній …позеленіли. Зауважу, що це була добротна виделка з мельхіору. Беру пакет сметани тернопільського виробника, читаю склад: «Пастеризовані вершки з коров’ячого молока, закваска чистих культур молочнокислих бактерій». Тим часом мельхіор, який складається зі сплаву міді, нікелю, заліза та марганцю, відзначається високою стійкістю до корозії. Насмішкою звучить фраза з «Вікіпедії» про властивості мельхіору: «має високу стійкість проти корозії, як у повітрі, так і у воді». Але проти тернопільської сметани ніщо не встоїть. Навіть мельхіор.
З’ясувати, чому ж та сметана така агресивна, годі. І навряд чи це є нормою. Принаймні наступного дня вдома зробили невеликий експеримент. Купили на «Привозі» півлітра вже домашньої сметани, вимастили у неї таку ж виделку і вже свідомо залишили на півдня. Чесно кажучи, я до останнього сумнівався, чи все залишиться як є. А раптом домашній продукт також почне взаємодіяти з міддю (власне, це і дало зеленкуватий колір купованій сметані)? Може, це цілком нормально, що сметана, яка містить кислоти, вступає в реакцію з металом? Якби ж то. Пролежавши півдня у домашній сметані, вилка не зазнала змін. І сметана також. Вкотре переконався, що домашнім продуктам можна більше довіряти. Хоча й селяни, трапляється, намагаються обманути покупця. Тому годі щось порадити у такій ситуації. Бо офіційно довести порушення технології доволі складно. Проте прикро, що виробник не дорожить своїм реноме. Інакше, мабуть, та сметана не вступала б у реакцію з металом.