«НАС МОЖУТЬ ОБ’ЄДНАТИ ПАТРІОТИЗМ, ПРОФЕСІОНАЛІЗМ І МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ»*

У Луцьку, мабуть, важко знайти людину, котра б не знала, або принаймні не чула про Ірину Мирославівну Констанкевич (на фото). Цьому сприяє те, що багато років працює у сфері освіти – від загальноосвітньої школи до Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, де була проректором із навчально-виховної роботи, де продовжує завідувати кафедрою української літератури і нещодавно захистила докторську дисертацію. Це ж скільки її учнів і студентів пішли в життя з добрими знаннями і згадкою про викладача, котрий «ніколи не бере хабарів і поважає інших»! Впізнаності додала і активна депутатська діяльність: була членом виконкому Луцької міської ради, очолювала депутатську групу «Новий Луцьк», балотувалася на виборах до Верховної Ради, і тільки похибка у 28 голосів не дозволила їй перемогти. Проте тих, котрі підтримали Ірину Мирославівну на виборах, — десятки тисяч.
Завдяки роботі заступником голови правління фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк» вона знає про життя пересічного лучанина практично все. Знає, яким є місцеве самоврядування, так би мовити, зсередини. Нині Ірина Констанкевич балотується у депутати Волинської обласної ради від політичної партії «Українське об’єднання патріотів – УКРОП». «Головне – це чути людей, бо інакше навіщо іти на вибори?» – говорила вона в одному зі своїх інтерв’ю. З якими думками і намірами тепер іде в депутати? Чому саме ці вибори такі важливі для України і українців? Про це – наша розмова

Марія САПІГА

— Ірино Мирославівно, ви цілком, як кажуть, самодостатня людина. Відбулися у професії, сім’ї, громадській роботі… З одного боку, якраз самодостатні люди і повинні йти у владу, а з іншого, ви, мабуть, не один раз чули запитання на зразок «а воно тобі треба?» Що відповідаєте у таких випадках?
— Я часто цитую Ігоря Петровича Палицю, який тоді, коли його призначали головою Одеської обласної держадміністрації, казав, що треба, бо «хто, як не я». Це його життєва позиція, і не стільки амбітна, скільки патріотична і совісна. Я теж вважаю, що якщо людина успішно зреалізувала свій потенціал у певній сфері, вона зобов’язана своїм професіоналізмом, досвідом служити громаді. Я, можливо, з більшою радістю і насолодою зараз би читала роман Джойса «Улісс», що вийшов у перекладі українською мовою, чи «Щоденники» Євгена Чикаленка, нові твори Василя Слапчука і Надії Гуменюк (це те, що чекає на мене вже в листопаді). Але бентежить, що у місцеву політику знову йдуть малоосвічені люди, які собі ради не дають, а містом хочуть керувати. Мене тривожить, що влади прагнуть люди безпринципні, з подвійними стандартами. Тому й згуртувалися освітяни, науковці двох найбільших університетів — Петро Савчук, ректор ЛНТУ, декани і завідувачі кафедр Любов Григорівна Ліпич, Ірина Михайлівна Вахович, Мирослава Іванівна Мушкевич, Сергій Ананійович Савчук, Надія Федорівна Хвищун, Вадим Курилюк – ті, хто реально може, знає і вміє бути корисним для громади.
— Які справи, зроблені під час вашої депутатської каденції у Луцькій міській раді, можете записати собі в актив, а що не вдалося і чому? Яке найбільше розчарування пережили як депутат? Що, на вашу думку, ще заважає Луцьку бути справді успішним містом? І наскільки ваш досвід у місцевій раді згодиться при обранні вас депутатом обласної ради?
— З одного боку, один рік і 9 місяців наче й небагато часу, щоб зробити щось масштабне, глобальне. А з іншого, порахувавши усі свої прийоми громадян у школі № 2 двічі на місяць, кількість депутатських звернень, запитів, роботу в комісії, розумієш: є про що говорити, є чим звітувати. Найперше, це зініційована Комплексна програма підтримки учасників Антитерористичної операції та їхніх сімей – мешканців Луцька. Це і виділення коштів з обласного бюджету у розмірі понад 200 тисяч гривень на ремонт приміщення для створення реабілітаційного центру Волинського обласного відділення громадської організації жінок-інвалідів «Донна» у Волинському обласному онкологічному диспансері, це і збереження доплат працівникам культури, освіти і медицини з міського бюджету, це і низка проектів, реалізованих завдяки Фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк».
Хоча насправді це дуже мало порівняно з реальними проблемами людей. Бідність, хвороби, невлаштований побут – це я чула постійно на зустрічах. Як сказала нещодавно одна жінка на депутатському прийомі: «Держава нас зробила жебраками». Прикро за своє безсилля щось змінити, вирішити питання радикально. Найскладніше виявилося вирішувати проблеми доріг, каналізацій, вуличного освітлення. Адже специфіка мого району – це приватний сектор, де ніколи ніхто цього не робив. Але вода камінь точить… На вулицях Трутовського, Гастелло, Степовій та інших таки вдалося відремонтувати дорожне покриття. А скільки ще не зроблено… Мене просто вбивали (сказати розчаровувало — це дуже мало) безгосподарність, лінь і тупість наших окремих комунальних служб. Нагромадження смітників на вулиці Даньшина, гротексний фасад на будинку №61 на вулиці Львівській, дороги (точніше їхня відсутність) і багато інших питань, яких не вирішила. Поки що.
Якщо люди мені довірять, я продовжу свою роботу депутата, який знає проблеми людей і все робитиме, щоб їм допомогти. Наше місто має усе для того, щоб бути сучасним європейським культурним, туристичним, освітнім центром, де живуть заможні громадяни. Я дуже хочу вірити, що децентралізація, розумний міський голова–господарник, непродажні депутати, активна громада – це ті складові, які здатні в комплексі працювати на благо людей і процвітання Луцька.
— «УКРОП» позиціонує себе саме як Українське об’єднання патріотів. На вашу думку, як виховувати істинний патріотизм, з чого треба починати, де продовжувати це робити?
— Про патріотизм нині так багато говорять, це зараз у своєрідній моді. Нещодавно я брала участь у роботі комісії при Комітеті Верховної Ради з питань освіти, науки, обговорювали якраз це питання за участі дуже авторитетних депутатів, представника Президента, громадських лідерів, освітян. Розробили концепцію, стратегію, напрямки, заходи… Але жодного слова про кошти, які мають виділятися державою на українське кіно, українське телебачення, книгу, культуру, школу… То допоки ми не фінансуватимемо гуманітарну сферу, те, що і робить нас українцями, світ не ідентифікуватиме нас як націю. Національна ідентичність формується і утверджується. А ми зараз цього не робимо. Рецепт простий: сім’я, освіта, інформаційний простір, представлення у світі — має бути україноцентричним.
— Округ №50, по якому ви балотуєтеся до Волинської обласної ради, в одному з волинських інтернет–видань назвали «округом смерті». Не більше і не менше. Думаю, малося на увазі, що тут збираються солідні суперники від різних партій. Вас вважають фігурою, котра може дати і шах, і мат. Проте і передвиборна кампанія проти вас (і не тільки вас) розгортається, скажемо так, не зовсім пристойна… Ви ж ніколи, здається, не зриваєтеся, не сердитесь, не виступаєте з поясненнями різних чуток і навіть наклепів. Де берете терпіння і терпимість? Чи варто кандидату у депутати, та й взагалі публічній людині, бути толерантною, зважаючи на ті несусвітні вигадки, які часто він може почути на свою адресу?
— Побутує думка, що політика — брудна справа. Так, напевно. Все залежить від людини. Я не оббріхую своїх опонентів, не застосовую чорний піар, не пишу анонімних коментарів… Це не моє. Коли щось про мене вигадують, інколи стає прикро, інколи смішно, але, як казала Ліна Костенко, «я завелика для капканів…». А ще треба завжди пам’ятати: як ти до людей, так і вони до тебе. Принцип бумеранга ніхто не скасовував.
— У кінці каденції депутати Луцької міської ради підтримали ваш проект рішення про відзначення у 2016 році ювілею Лесі Українки. Ви казали, що коли «об’єднати зусилля науковців, освітян, митців, працівників культури, можливо, ми знову зберемо у нашому місті, як у 1991 році, українських достойників з усього світу. Це була дійсно знаменна подія». Ви подякували депутатам за мудрість і патріотизм. Що, на вашу думку, може справді об’єднувати народних обранців, коли вони прийматимуть рішення у сесійній залі обласної ради? І не тільки обласної…
— Об’єднати повинна головна ідея — любов до батьківщини — і великої, України, і малої — області, району, міста, а не до себе як персони. Усвідомлення, що зараз тяжкі і небезпечні часи. Згадаймо шкільну класику: «Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинність ісполнять». Патріотизм, але не декларативний, моральні цінності, але не сфальшовані, і професіоналізм – це те, що зараз може нас консолідувати.