Чоловіка в темних окулярах з акордеоном у руках можна побачити біля Центрального ринку. Коли його доньці не вистачає грошей, щоб заплатити за навчання у виші, він іде заробляти грою на акордеоні...
Чоловіка в темних окулярах з акордеоном у руках можна побачити біля Центрального ринку. Коли його доньці не вистачає грошей, щоб заплатити за навчання у виші, він іде заробляти грою на акордеоні...
Євгенія СОМОВА, редактор відділу соціального захисту газети «Волинь–нова»
Раніше йому і таким, як він, жилося легше. Вони мали змогу заробляти, працювали на підприємстві Українського товариства сліпих. Нині більшість із них позбавлені такої можливості. Підприємство ледве животіє. Замовлень мало і зарплати працівників змізерніли. А пенсій не вистачає на найнеобхідніше — харчування, ліки, засоби реабілітації. Тож незрячі, а їх в області майже дві тисячі, виживають як можуть. «Сліпому завжди вітер в обличчя», — згадую слова багатолітнього голови правління Волинської обласної організації УТОС, мудрого і мужнього чоловіка Юрія Прокоповича Симончука. Мовляв, перепон у незрячих чимало. Усе їхнє життя — суцільні бар’єри. І починаються вони відразу за порогом квартири — відкриті каналізаційні люки, світлофори, які не дають сигналу, ями на дорогах, припарковані на тротуарах автомобілі… Ми цього не бачимо. Чи, може, не хочемо? Не задумуємося, як їм живеться. Щоб показати чиновникам і журналістам, як непросто пересуватися у темряві, незрячі організували квест — зав’язали їм очі й пустили у світ. Колега, яка брала участь у ньому, зізналася, що лише після того, як зняла пов’язку з очей, зрозуміла, яке це щастя — бачити світло. Адже на кожному кроці незрячу людину чекають неприємні несподіванки. — Не встигла пройти кілька кроків, як наткнулася на стовп, — розповідала дівчина. Соціум ворожий до них, хто б там що не говорив. Нерідко, забачивши сліпого, який промацує палицею дорогу, замість того, щоб підійти і запитати, чим можемо допомогти, ми сахаємося від нього. Хоча, можливо, шкодуємо їх, співчуваємо. Але їм не потрібна наша жалість. Для них необхідне інше — комфортні умови життя, які, на жаль, ще далекі від ідеальних, європейських. Якщо хочемо інтегруватися у євроспільноту, то повинні прийняти її стандарти життя. А в цивілізованих державах уже давно усі споруди пристосовані до потреб інвалідів. У нас теж є норми такого дизайну, є закон, який захищає права незрячих, але зазвичай усе це залишається на папері. Права інвалідів, зокрема на працю, часто порушуються. У Європі, коли вони приходять влаштовуватися на роботу, їх беруть без зайвих розмов. Головне, щоб були конкурентними у своїй професії. А в нас спрацьовують стереотипи: «Інваліда на роботу? Та він же не бачить! Як буде добиратися? Та й коли працюватиме, то проблем із ним буде чимало». Тож у ліпшому випадку роботодавець візьме «в оренду» трудову книжку і буде платити незрячому символічну зарплату. Права людей із вадами зору захищають організації УТОС. На Волині діє 8 його первинних осередків, об’єднаних в обласну організацію. Вони допомагають фінансово, надають низку соціальних послуг. Але УТОС — неприбуткова організація і не має стабільного фінансування, тому соціальний захист і реабілітація незрячих здійснюються за рахунок благодійних пожертвувань. А їх зараз поменшало. Про це та інші проблеми люди з вадами зору говорили 15 жовтня — у Міжнародний день білої тростини. Він став ще однією нагодою задуматися усім нам, як живеться незрячим, а водночас — над своєю сліпотою і байдужістю. Бо ж усі ходимо під Богом. Це сьогодні ми здорові, бачимо світ у всій красі його барв, а завтра усе може змінитися.
