Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу редактор відділу економіки газети «Волинь-нова» Алла ЛІСОВА
Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу редактор відділу економіки газети «Волинь-нова» Алла ЛІСОВА
…МАЛОЮ ПОІНФОРМОВАНІСТЮ ПРО ВИБОРИ Таких смішних виборів ще не було. Але, до речі сказати, було б смішно, якби не було так сумно… За 24 роки становлення демократії ми, на жаль, не прийшли в своїй країні до глибокого розуміння важливості волевиявлення. Шукати винних у цій ситуації — справа невдячна... Цього разу державні мужі піднесли електорату своєрідний сюрприз у вигляді нового Закону «Про місцеві вибори». У народі в таких випадках жартують, що без ста грамів не розберешся… Я про те, що не просто було пересічному виборцю збагнути, як саме голосувати. Адже державотворців місцевого масштабу тепер вибирали за новою системою. І, йдучи на виборчу дільницю, кожен міркував: «Кому ж надати перевагу: політичній силі чи конкретному кандидату?» Бо симпатизуєш одній політичній силі, а за діловими якостями і рисами характеру підходить депутат, якого представляє інша партія. Тепер кожен із претендентів на депутатський мандат під час передвиборчої кампанії повинен був «віддуватися» не лише за себе, а й за керівника партії — від столиці до містечка чи райцентру. Хіба не абсурд? А за якими принципами складали списки кандидатів деякі політформування — не хочеться й розповідати: буквально ловили за руку людей і впрошували балотуватися, в окремих випадках навіть пропонували деякі привілеї. Тому тепер, як ніколи, є велика ймовірність (тьфу–тьфу, хай не справдиться) того, що депутатський мандат потрапить у руки тим, хто, образно кажучи, не знатиме, що з ним робити, не знаходитиме часу ходити на сесійні засідання, не кажучи про спілкування з виборцями чи вникання у законотворчі процеси. Є небезпека того, що рейтинговий, авторитетний серед громади кандидат, набравши навіть максимальну кількість голосів на своєму окрузі, не стане депутатом тільки через те, що «не вгадав» із політичною партією. Тому може трапитися так, що окремий регіон, місто, район, село, селище матиме кілька представників у радах усіх рівнів, а інші, навіть чисельніші, не матимуть жодного. Чи готова громада до таких випробувань у час переломного періоду та радикальних реформ? Виборці, з якими доводилося розмовляти як кандидату в депутати обласної ради, переважно не розуміли, навіщо зробили це зараз, коли політичної структуризації суспільства не існує як такої. Якщо вже хотіли запроваджувати нову виборчу систему, то однозначно слід було починати з виборів до Верховної Ради. Бо переважна більшість місцевих політиків за останні роки «спробували на зуб» не одну партію. Чи є гарантія, що завтра вони знову не змінять своєї політичної орієнтації? Тоді хто за що відповідатиме? З огляду на це в частини не свідомого (свідомий іде голосувати), а думаючого електорату виробилася інфантильність — як результат зневіри в тому, що вибори, по–перше, пройдуть справедливо, по–друге, принесуть позитивні зміни в наше життя. Тому й не здивували підсумки моніторингу соціологів фонду «Демократичні ініціативи» напередодні виборів, які засвідчили: лише чверть українців вірить у те, що місцеві вибори змінять ситуацію в їхньому регіоні. Натомість більшість упевнені, що все залишиться, як є, й переконані, що порушення під час голосування суттєво не вплинуть на його результати. І — як позитив — понад 70 відсотків виборців категорично не згодні продати свій голос, якщо їм таке запропонують. А в існуванні таких фактів ніхто не сумнівається. Бо гроші на кампанію були «кинуті» немалі. З компетентних джерел стало відомо, що сукупні витрати найбільших партій на місцеві вибори сягають двох мільярдів гривень. Ця сума використана на пряму та приховану рекламу, утримання виборчих штабів, а також підкуп виборців. Цікаво було дізнатися й про таку деталь: в Україні двадцять тисяч білбордів, причому вартість одного — близько трьох з половиною тисяч гривень — перевищує середню заробітну плату в нашій державі! Чим не «країна чудес»?
... НОВИМ СТРИБКОМ ДОЛАРА І ЗУБОЖІННЯМ НАРОДУ Тим часом українці продовжують бідніти. Що не день — то рідна гривня все більше падає. Законотворці у фінансовій сфері зберігають олімпійський спокій і безапеляційно заявляють, що ніхто не обіцяв фіксованого курсу, це всього–на–всього коливання «попит–пропозиція». Але, даруйте, більшість громадян України таке пояснення, м’яко кажучи, не влаштовує. Бо якщо два–три роки тому їхня зарплата становила 250–300 доларів, то тепер — 100. А їсти, як кажуть у народі, хочеться завжди. Останній передвиборчий тиждень ознаменувався новим стрибком долара. При тому придбати його в банківських відділеннях, принаймні нововолинських, було проблемно. А от у валютних міняйл, які стали своєрідними «атрибутами» незалежності, — будь ласка! Хоч на банківських банерах значилася ціна долара 23.60, в продажу таких не було. Касирки пояснили, що через низький офіційний курс громадяни не здають своїх валютних заощаджень, а тому й продавати нічого! Зате у валютників завжди (!) все є. І цього разу вони пропонували «зелені» по …25 (!) гривень. Не треба бути великим економістом, щоб розгадати хитромудру головоломку — чому так. Знайомий, якого зустріла поблизу валютної «точки», сердито сплюнувши, злісно мовив: «Їм ніякі революції в такій країні не страшні…» Наші високопосадовці, декларуючи проведення радикальних реформ в економіці, навіть і не намагаються розпочати боротьбу з явними проявами корупції. Зрозуміло, повернути з офшорів накрадені в народу гроші непросто, а зацікавити громадян нести кревно зароблене в офіційні установи, щоб якась дещиця потрапила в бюджет, а не в кишені міняйл і їхніх покровителів, — при бажанні можна. Як і ввести в податкові закони норми, які б спонукали платити зарплати легально, а не «в конвертах». Ніхто б не зациклювався на цьому злополучному доларові, якби до нього не були прив’язані ціни на товари й послуги. Долар піднімається — українці бідніють. Це звучить як аксіома. Водночас не чути й оптимістичних передбачень експертів. Міжнародне рейтингове агентство прогнозує інфляцію у нинішньому році на рівні 55 відсотків (ми ж добре розуміємо, що реальні цифри вищі), а до однозначних показників — 9 відсотків — вона опуститься лише у 2018 році. У вересні 2015–го порівняно з вереснем минулого року падіння промислового виробництва прискорилося до 21,7 відсотка. Мінфіну катастрофічно не вистачає грошей. Навіть при тому, що цьогоріч Україна вже отримала від міжнародних інвесторів 9,7 мільярда доларів і до кінця року очікує ще на 4 мільярди. Виявляється, майже всі вони «йдуть» на обслуговування держборгу, тобто одна рука дає, а друга забирає. Замкнуте коло… Коли ж побачимо світло в кінці тунелю?
…УПЕВНЕНІСТЮ, ЩО ВСІ ДОБРІ СПРАВИ ЗАПИСУЮТЬСЯ НА НЕБЕСАХ У цьому переконалася під час недавньої поїздки до своєї студентської колежанки, а нині — доцента Львівського національного університету імені Івана Франка. Умисно не називаю імені, бо це б її дуже образило. А річ у тім, що вона з грудня минулого року опікується пораненими, які потрапили після Сходу в тамтешній госпіталь. Її неофіційне волонтерство полягає у щоденних поїздках до цього медзакладу з посудинами свіжовижатих бурякового та морквяного соків, легеньких супчиків тощо. Плюс до того — теплі шкарпетки, білизна й інші необхідні у щоденному побуті речі. Спочатку під свою опіку взяла «важкого» хлопчину з Львівщини, мама якого не могла надовго залишити свою господарку в селі, щоб сидіти біля лікарняного ліжка сина. А допомога вчорашньому бійцеві потрібна була щодня. Він мав складні рани обличчя, понівечені внутрішні органи. Після його відправлення на реабілітацію за кордон почала допомагати іншому, в якого не було однієї ноги й фактично не працювали окремі частини головного мозку, внаслідок чого хлопець повністю втратив жувальний рефлекс — його годували через зонд виключно соками. А ще моя подруга через інтернет розшукувала, де можна дешевше купити для нього ортез (фіксатор суглоба. — Ред.). Коли я запитала в неї, для чого при такій великій завантаженості так себе вимотувати майже щоденними поїздками в госпіталь у протилежний кінець міста, вона мовила: «Це мій своєрідний викуп. З моєї родини ніхто ж у те пекло не потрапив. Я це мушу робити…» Просто зашкалювали емоції в усіх, хто був присутній на презентації уже відомої нашим читачам книги віршів нововолинської поетеси Світлани Костюк у Львівській академії друкарства. Творча зустріч пройшла просто на одному подиху. І навіть не тому, що там зібралися відомі люди — поети, художники, а через те, що до Львова прибули якраз маловідомі — ті, хто познайомився з пані Світланою через соцмережі й вирішив своїм візитом продемонструвати свою повагу і підтримку нашій талановитій землячці. Серед них — пані Марія, яка лікує піснею (саме так представила свою гостю винуватиця презентації). Виступ дивної на перший погляд жінки, без перебільшення — спрацював як справжній гіпноз. Коли вона вийшла на середину аудиторії і заспівала «Отче наш» — усі завмерли й боялися навіть поворушитися. У декого на очі навернулися сльози, настільки проникливо й божественно звучали з її уст слова молитов. Потім вона виконала танець — органічне доповнення до першого виступу, яке заворожувало й, здавалося, переносило нас у якийсь інший, вищий і кращий світ. Вона заборонила себе фотографувати й записувати на диктофон. Як стало відомо, ця «просто Марія» їздить по госпіталях України й лікує… піснею. Очевидці казали, що навіть морально пригнічені солдати, які спочатку не зовсім адекватно сприймали «артистку», після її візитів робилися спокійнішими, більш врівноваженими й згодом навздогін дякували цій феєричній відвідувачці. Розповідали, що якось на запитання цікавих, для чого вона це робить, у відповідь почули: «Всі благородні, добрі справи записуються на небесах»…
