«А ходіть-но сюди, допоможете розібратися, котрі з тих, отут повішених, наші», — гукнула минулого понеділка старенька сусідка, стоячи на автобусній зупинці перед дошкою оголошень, всуціль заліпленою передвиборними агітками із промовистими фотопортретами. На запитання, кого вона вважає «нашими», почулося: «Ну таких, що мають світлий розум і світлу душу, що носять мудру голову на плечах, а Бога — в серці»
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, лауреат обласної журналістської премії ім. Полікарпа Шафети
Розглядаючи разом із нею оновлений після ночі тимчасовий «іконостас», ще раз переконуюся, як нелегко знайти адекватну відповідь. Програми більшості претендентів на депутатські крісла різних рівнів — немов близнята. І та близнятська схожість — не тільки у патріотичній риториці (рекламування причетності до підмоги Майдану і АТО, звісно, обов’язкове), а й у втрачанні відчуття можливого, чуття міри в солодких обіцянках, надто в категоричних запевненнях щодо швидкісного знищення корупції власними силами. При перечитуванні низки гіперболічних заявок стає просто не по собі через погано замасковані під турботу про справедливість лукавство та суто егоїстичний розрахунок. Ще більш прикро постійно зауважувати високотемпературне зашкалювання у взаємопоборюванні серед справді серйозних патріотичних політичних сил, які ми вже звикли визнавати нашими, тим паче, що на сучасній Волині про «не наших» вже мало що чути. І тут задля певної ілюстрації доречно повернутися до згаданої зупинки, до характерного при ній щита–подразника, які, мушу зізнатися, дискомфортно приточені до обійстя автора. Хоч–не–хоч, а маєш знати все, що там діється. Звичний для цього місця цілодобовий гармидер (ночами воно — безроздільна монополія бранців «зеленого змія») у передвиборний час набрав щонайкрутіших обертів. Потенційні пасажири обурювалися, що доводиться стояти на сміттєзвалищі з обірваної рекламної макулатури, а немало з них таки встрявали у досить гучні суперечки стосовно «кращості» афішованих кандидатів. «Юлісти» гнали «порожняк», а «свободівці» кремсали усіх підряд. Доходило й до шарпанини, коли з’являвся новий постачальник реклами і брався здирати агітки суперників, щоб наклеїти свої. Ось поспішно вискочили із шикарного авто двоє молодиків у вишиванках та камуфляжі й ревно взялися заклеювати своїм дорогим гламуром скромно оформлену передвиборчу програму безробітного місцевого мешканця — кандидата в депутати сільської ради. На підказку, що так не годиться, палко переконують: «Ви хоч знаєте, кого захищаєте? Це один із найбільших хабарників області! А в нас гасло: «Боровся в АТО — буду боротися із корупцією!». На продовження діалогу прозвучало: «Якби ж ту гідру так легко здолати, як пообіцяти! Днями голова сільради моєму племінникові з Полісся переказала, що як тільки буде колупати під неї, то одним махом запре в АТО». Не забарився і коментар–підсумок від іншого односельця: «Правду кажуть, що немає гіршого народу, ніж українці: замість підтримувати один одного, віками сваряться і воюють між собою». Попри критичне ставлення до цього поширеного твердження (бо мудрі голови і чисті душі у нас явно переважають!), усе ж детально виписую цей зупинковий фрагмент у його динаміці. Бо в ньому — характерне віддзеркалення нечесності й непорядності під горезвісним знаком «Бий свій свого…», що супроводжують кожну українську і, на жаль, нинішню виборчу кампанію. Адже, перебуваючи на останніх зустрічах заїжджих із Києва провідних політиків із громадськістю області, не можна було позбавитися відчуття липкого бруду, яким затято насичували повітря промовці, поспіль звинувачуючи у сущих наших бідах і чинне керівництво зверху донизу, і всіх конкурентів. До слова, найбільш коректним і толерантним до опонентів видався у своїй агітаційній акцентації, попри властиву схильність до гострих слів та емоцій, хіба що посланець від БПП Юрій Луценко. Однак то радше виняток, ніж типова модель поведінки у грі без правил. Тож і спливає не раз у пам’яті гіркий роздум відомого сучасного літератора Михайла Слабошпицького про те, що іноді наші люди витрачають більше сил на боротьбу між собою, аніж на боротьбу з ворогом. І в руслі цієї логіки проситься відповідне продовження. Чи думають ті «наші люди», що з такої боротьби вийде, що безпардонне огульне очорнювання один одного породжує в широкому загалі розчарування і зневіру у самоспроможність нації як такої — як рівної з іншими у світі, а відтак — і громадський пасив. Що, врешті, при взаємонищенні кожен воює не стільки за електорат, як проти самого себе? Не втримаюся, щоб, як певний аргумент, не процитувати самодіяльного нічного серенадника, який, оголивши дотла агітфасад, озвучував на все горло пояснення своїх дій так: «Усі вони гади, хто рветься до влади; усі вони свині, не вірте їм нині». Хтось, можливо, зауважить, що у давно цивілізованих країнах (тих же США) учасники виборчих перегонів теж не шкодують суперників, вдаючись до нищівних характеристик. Усе ж там прийнято не переступати певні юридично окреслені межі, не опускатися до особистих образ і тієї фейковості, за яку треба відповідати перед судом. А ще там немає війни і антидержавного спротиву всередині. То коли ж прийде розуміння до тих «наших», охочих випробувати себе у претендуванні на владу, що в їхньому статусі треба бути украй пильними, аби не підкидати все нові карти у руки агресорові і п’ятій колоні? Ну як тим воріженькам не зловтішатися, коли можна нагребти цілі купи скинутого на голови визнаних патріотів корисного компромату, аби негайно запустити його в дію… … Писалися ці рядки як самозастереження — з надією (нехай і досить наївною), що наш мудрий люд по завершенні виборчих баталій зуміє піднятися над засліпленими амбіціями, самозакоханими учасниками, які густо засіювали зерна розбрату, забуваючи про відповідальність перед прийдешнім. Не даймо розвиватися отруйним сходам — отій згубній силі, яка не раз давала себе знати у спустошенні віри щодо великого українського завтра! «Не перетворюймось в людей, що скаженіють від ідей!» (Петро Осадчук). Вибори і політики минають, а нам далі жити разом і будувати згоду у рідному домі задля його незнищенності у віках. А чи, може, справді назавжди задана сатанинськими силами для українського політикуму карма, зафіксована в поетичних рядках Стуса — «Стинаються в герці скажені сини України…»? І — чи можливі політичні ігри без бруду взагалі?
