Віталію Шевчуку (на фото) 33 роки. Його доля — типова для доброї половини колишніх «державних дітей», випускників спеціальних інтернатів, які раніше називалися закладами для розумово відсталих...
Віталію Шевчуку (на фото) 33 роки. Його доля — типова для доброї половини колишніх «державних дітей», випускників спеціальних інтернатів, які раніше називалися закладами для розумово відсталих...
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
— Допоможіть мені знайти хоч якусь рідну душу. Мусять же в мене бути родичі, хресні батьки… Дуже тяжко самому. Оступився раз, другий — і життя котиться під укіс. Бездомний, безробітний. Пенсія по інвалідності — 1049 гривень. Пропадай — нікому нема до тебе діла, — з порога виклав суть свого прохання відвідувач, красивий, акуратно одягнений молодий чоловік. Слово за словом — розговорилися. Дістав Віталій із тоненької папочки своє «Свідоцтво про народження», згідно з яким народився він у Луцьку 12 вересня 1982 року. Батько — Шевчук Віктор Олександрович, мати — Шевчук Людмила Василівна. Розгорнув «Особову справу», яку забрав з інтернату. Ось документ, який визначив його подальшу долю — рішення Луцької міської ради «Про направлення неповнолітнього Шевчука В. В. у державну дитячу установу», датоване квітнем 1984 року. Опікунська рада подала таке клопотання, бо матір Віталія, яка була «одиночкою», позбавили батьківських прав. Ось витяг із протоколу: «Хлопчик поступив у Луцький будинок дитини у віці 1 рік 8 місяців. Доставлений медсестрою дитячої лікарні…». Далі — Ківерцівський дитбудинок, де у малого Віталика діагностували олігофренію, Люблинецька, Головненська школи–інтернати. Характеристики, невтішні висновки медико–педагогічних комісій: дитина–інвалід. — Якби я ріс у нормальній, благополучній сім’ї, може, у мене й не було б ніяких проблем. А так потрапив у жорна системи, яка мене перемолола й викинула, як баласт, — розмірковував чоловік. — Якщо з дитиною не все добре, то батьки возять її по лікарнях, шукають потрібних спеціалістів. А нас в інтернаті завжди лякали як не Оликою, то Липинами: «Не будеш слухатися — віддамо в психушку». Я до лікарів-психіатрів претензій не маю. Може, вони й хочуть хворим сиротам допомогти, але помічних безкоштовних ліків нема, а дорогі препарати таким пацієнтам недоступні. Правильна, грамотна мова Віталія, логічний виклад думок, справді, змушували сумніватися в тому «присуді», який йому поставили у ранньому дитинстві. Згадалося, як колись, понад 30 років тому, я потрапила зі своїм сином у стаціонар дитячої лікарні. У палаті стояло ліжечко для немовлятка із сиротинця. Хлопчик був приблизно такого ж віку, як наш. Але, на відміну від «домашніх дітей», він рідко плакав, мовчав, навіть коли «повзунці» були мокрі (про памперси тоді ще й не чули). Літня санітарка вгамовувала моє бажання побавити «нічийного малюка» строгими словами: «Нехай «дєтдомовець» не звикає до рук, бо хто з ним потім буде носитися…». Чи могли такі діти (яким ніхто не співав колискових, не розказував про «сороку–ворону», які робили перші кроки за сіткою «манежу» без підтримки тата й мами, яких не голубили, примовляючи: «Ти мій розумнику») рости вундеркіндами? Чи могли вони не мати психоневрологічних порушень? — Коли був у Ківерцях у дитбудинку, то до мене навідувалися обидві бабусі. Пам’ятаю, і дядько приходив, гойдав на руках. Я все ждав, що колись заберуть таки додому. І потім у Люблинці щоночі мріяв про це. Десь у п’ятому класі мама прислала листа, написала, що в мене є ще брати і сестри, що вона вийшла заміж і прізвище її нове — Сахнюк. З того часу я жив тільки однією думкою — повернутися до рідних. Але потрапив у Головненський інтернат. Душа протестувала. А як дитина виражає протест? Не слухається, грубіянить, тікає з інтернату. Отак і я, тому й не був зразковим учнем, — згадував Віталій про свої дитячі гріхи. Після інтернату — ПТУ у Любомлі, де освоював професію маляра–штукатура. А далі — у самостійне плавання. За словами чоловіка, отримав він від держави лише подушку та ковдру. Поїхав до Луцька шукати родичів. На вулиці Орджонікідзе у квартирі, яка згідно з документами мала належати бабусі й матері, вже давно жили чужі люди. Хтось казав, що житло мати продала, інші подейкували — пропила… — Куди йти? Разом із такими ж бездомними хлопцями знайшли роботу і дах над головою в хазяїна, якому була потрібна наша напівдармова сила. У тому притоні всі пиячили, і я пристрастився до спиртного. Як бракувало грошей, то йшли красти. Попався, мусив відсидіти. Може, не пишіть про це, бо ніхто з родичів і не признає мене, — засумнівався у доцільності відвертої сповіді Віталій, але за мить передумав. — Як є, так є. Але тепер я справді хочу змінити своє життя. Розповів, що кілька місяців провів у реабілітаційному центрі християнської церкви «Ковчег», де намагався позбутися алкогольної залежності. Тепер винаймає за 500 гривень «куток» у Луцьку, шукає роботу і прагне знайти своїх родичів, бо втомився бути «всім чужим на цьому світі». Звертався торік до тодішнього заступника міського голови Луцька Святослава Кравчука, одержав на руки лист за його підписом: «Прошу влаштувати інваліда ІІІ групи Віталія Шевчука в обласний центр соціально–психологічної допомоги». Але у центрі вільних місць не виявилося, після напливу переселенців, скаржиться Віталій, у місті ніде притулитися, тому він згоден жити і в селі. Каже: — Хотів би знати, де моя мати, хто мій батько? Може, відгукнеться рідня. Я не вимагатиму в них допомоги. Просто людині легше, коли вона не одна… (Телефон Віталія Шевчука є в редакції).
