БАТЬКІВЩИНУ ЗМІНИТИ НЕ МОЖНА, ЇЇ МОЖНА ТІЛЬКИ ЗРАДИТИ

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу редактор відділу розповсюдження і творчого розвитку газети «Волинь-нова» Мирослава КОЗЮПА

... АРТИСТАМИ, ЯКІ РОБЛЯТЬ КАР’ЄРУ У КРАЇНІ-АГРЕСОРІ
Кажуть, щоб прийшла слава — потрібен гучний скандал. Саме таким і відзначилася молода співачка з Рівненщини Тетяна Ширко (на фото), яка бере участь у російському конкурсі «Голос» на Першому каналі. Дівчину вже відібрав у свою команду Григорій Лепс, один із росіян, небажаних в Україні через підтримку політики Путіна щодо анексії Криму. В інтерв’ю російським ЗМІ співачка заявила, що дуже мріяла потрапити в команду Лепса, а родом вона з Києва. Це і викликало прискіпливу увагу до Тетяни, бо насправді дівчина народилася і до закінчення школи мешкала в Костополі.
П’ять років тому після успішного виступу Тетяни на конкурсі «Нова хвиля», де вона посіла друге місце, поступившись лише одним балом співачці з Вірменії, костопільська громада вписала дівчину до книги почесних громадян міста. Тоді рівненською Вітні Х’юстон, як називали її у місцевих ЗМІ, і зацікавилися київські продюсери. Вона поступово увійшла у столичний шоу-бізнес — брала участь у різноманітних шоу, записала декілька пісень, пробувала себе у конкурсному відборі на участь у Євробаченні, однак програла його Марічці Яремчук, після чого в оточенні Тетяни говорили про підробку результатів на користь артистки, більш лояльної до тодішнього глави держави.
Та мрія про кар’єру професійної співачки спонукала дівчину зректися рідного краю, щоб підкорити Москву. Побутує думка, що молодим талантам в Україні не піднятися на вершину слави, бо немає державного сприяння, ринок не розвинений, та й взагалі країні зараз не до співів. Тож і змушені їхати світ за очі, щоб удосконалюватися, творити, зрештою заробляти.
Та чи правильний вибір зробила Тетяна Ширко на користь країни–агресора, що вже не йде, а нестримно котиться до повної ізоляції? Ще одна конкурсантка «Нової хвилі», Оля Діброва, розповідала, що колеги–росіяни називають її хохлушкою та запитують, де ховає сало й горілку, а учасниця «Євробачення» Анастасія Приходько взагалі відмовилася виступати в Росії, бо там її не люблять через патріотизм і захист України. Тож, виходить, «приживаються» в російському шоу–бізнесі лише ті, хто здатен пристосовуватися, принижуватися, не зважати на кпини і насмішки, згоден мовчати, коли наших співгромадян називають фашистами й екстремістами. Саме на таких тримається кремлівська пропаганда, розповідаючи про братні народи, єдину культуру і повне взаєморозуміння.
Вокальних шоу в нашій країні більш ніж достатньо, до нас їдуть обдаровані співаки з усього світу, деякі з них навіть здобувають перемогу, отримують можливості запису власних композицій, сприяння в організації гастролей. Якщо у людини є Божа іскра, то завдяки своєму таланту вона збагачує сучасну культуру України, підвищує її музичний престиж, сприяє розширенню перспектив держави, впровадженню нових стилів. Зрештою, велика частина молоді прагне виїхати за кордон, однак при цьому не обов’язково обирати країну, яка вбиває все, що називається українським.

… ЗНАННЯМИ, ЩО СТАЮТЬ НЕПІДЙОМНИМ БАГАЖЕМ
— Діти, прошу, сідайте, — звільняє для моїх школяриків сидіння у міській маршрутці жіночка поважного віку. Із превеликим здивуванням дякую, перепрошую за незручності, бо подумала, що своїми «клунками» порушили комфорт пасажирки, яка вирішила, що краще добре стояти, ніж сидіти поряд із дітьми, якими «калатає» з кожним поворотом, зупинкою чи різким гальмуванням. Та виявилося, бабуся абсолютно щиро запропонувала місце, бо, як каже, такі умови — це надто серйозні навантаження на дитячий хребет.
«Знання за плечима не носити» — гласить народна приказка. Проте, дивлячись на сучасних школярів, мимоволі засумніваєшся в її актуальності. Бо щодня учні змушені підіймати по декілька кілограмів підручників та зошитів, доповнюючи їх торбами із перевзуттям, спортивною формою та кедами, папками для трудового навчання чи образотворчого мистецтва.
Прем’єр–міністр України, виступаючи перед педагогами ще на початку цього місяця, поділився власними підрахунками: «З точки зору державних інтересів простіше профінансувати планшети, ніж підручники». Та виявляється, не все так просто — спочатку, за його словами, для цього необхідно розробити нову комунікаційну освітню стратегію, яка передбачатиме введення сучасних технологій у навчальний процес. Чомусь поки медики та батьки міркують, як не допустити каліцтва дітей, які щоденно носять у 3–5 разів важчий, ніж дозволено чинними гігієнічними нормами, ранець, чиновники від освіти займаються бюрократією. Замість того, аби реально вирішувати проблеми, міністерство в стилі радянського часу займається написанням стратегій, концепцій, аналітичних записок, роками затягуючи нововведення. Якщо чиновники не змінять підходів до роботи, українська освіта на декілька кроків відставатиме від сучасних технологій, що стрімко розвиваються. При тому законодавство не тільки не забороняє використання новітніх гаджетів у навчальних закладах — навпаки, вже понад десятиліття існує ряд законодавчих актів і програм щодо комп’ютеризації шкіл, яка, схоже, так і не поширилася на сільські школи.
Нині у містах частина батьків, не очікуючи державної підтримки, самостійно піклуючись про безпеку і здоров’я дітей, замінили паперові підручники електронними аналогами. А це — до мінус шести кілограмів навантаження на дитячу спину, що тільки формується і міцніє. Сьогодні особливо актуально вмістити шкільну програму в один пристрій для сільських школярів. Доступ до комп’ютерних технологій допоможе учням усвідомити, що знання — не важка ноша, а захоплюючий процес, і розширить їхні можливості інтеграції до європейського освітнього простору. От тільки чи кожна родина може виділити із сімейного бюджету не менш як дві тисячі гривень для придбання модного і водночас корисного гаджету?

… РАДЯНСЬКИМ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОМ, ЯКИЙ НАМАГАЄТЬСЯ БУТИ УКРАЇНСЬКИМ
— Вища інженерна освіта, направлення на роботу в Україну, півжиття на заводі. А він закрився, ось уже 20 років, як виробництво зупинилося. Держава ж, забувши про важкі та шкідливі умови роботи працівників, нарахувала їм лише мінімальну пенсію, — розмовляють дві жінки у поїзді.
— Були однією великою родиною, а тепер і польоти в Росію скасували, сестру провідати ніяк, — продовжує її попутниця.
За розмовами про те, як в Радянському Союзі добре жилося, непомітно здолали шлях до Дніпропетровська. На вокзальній площі гостей зустрічає пам’ятник Григорію Петровському у повний зріст. Це той, який у 30-х роках на догоду Сталіну здійснював примусову колективізацію села і вилучав хліб у селян, що призвело до знищення 4,5 мільйона людей у Центральній і Східній Україні. Встановлений перед ним дерев’яний хрест жертвам голодомору — пошарпаний і облущений, наче доля замордованих голодом наших предків.
А Петровський лівою рукою вказує напрямок у центр міста, де нині розміщені модні магазини і торгові центри теперішніх бізнесменів. Дніпропетровці ще пам’ятають, як колись тут «господарював» Павло Іванович. Вони згадують засудженого у США Лазаренка й іронічно розмірковують, як він повертатиме «віджаті» Геннадієм Корбаном приміщення у самому центрі мільйонного міста.
Недобудована лінія метрополітену веде у напрямку Дніпра до промислової зони. Сірі заводські приміщення, здається, завмерли у далеких 90-х роках і дотепер не можуть збагнути, куди поділися щоденні потоки працівників. Річковий вокзал журиться, що більше не припливають кораблі, а з-поміж пришвартованих уздовж набережної невеличких суден час від часу відчалюють усього лиш маленькі човники з рибалками. Неподалік над самою водою розташувався величезний довгобуд.
— Це наш «Парус», — з гордістю розповідають місцеві.
Величезна багатоповерхівка мала слугувати прекрасним готелем для прийому гостей міста, але час перетворив її на прихисток для бомжів і представників місцевих субкультур. Під час Революції гідності завдяки одному із впливових олігархів зафарбували фасад будинку в синій колір і намалювали на ньому величезний тризуб. Серед назв вулиць — чимало імен–символів радянської епохи: Карла Маркса, Чкалова, Щорса, Кірова, Клари Цеткін, Свердлова. Калініна… «Парус» чи не єдиний у мегаполісі красномовно засвідчує патріотичність дніпропетровців. До речі, городяни не раді зміні назви міста. Жоден із запропонованих варіантів — Катеринослав, Січеслав, Кодак, Дніпровськ чи Дніпроград — їм не до душі. Ще більш категорично виступає громада проти перейменування вулиць: мовляв, тоді рідне місто стане для них чужим.
Та хоч Радянський Союз — хвороба душі ще великої кількості українців, цілком реально її вилікувати. Боротьба з недугою має бути комплексною — зміна ідеологічних цінностей на фоні підвищення якості життя. Варто лише забезпечити людям упевненість у завтрашньому дні — і вони ніколи більше не захочуть в СРСР. Його недоліки вони вже теж усвідомлюють і Україну вважають рідною землею.
— За державу, як і за дітей, — горло перегризу, якщо тільки хтось спробує при мені про неї погано говорити, — сказала моя нова російськомовна знайома Алла з Дніпропетровська.
Зрештою, наше суспільство вже звикло і до свободи слова, і до поїздок за кордон, і до інтернету, скайпу, мобільних телефонів, і до американських джинсів та європейської якості послуг, до широкого вибору автомобілів і технічного прогресу — тож попри ностальгічні розмови воно більше ніколи не захоче повертатись у «світле» минуле.