РЕАЛІЇ: старість хоч і «вдома не застане», та обов’язково знайде…

Пасажири маршрутки, що прямувала з Луцька у Нововолинськ через Локачі, нетерпеливилися... На одній із зупинок дідусь із ціпком та явно хворими ногами ніяк не міг подолати першої сходинки, аби увійти до салону. Проте й допомагати йому ніхто не кинувся. Нарешті, віддихуючись, він зайшов, хоч слово це у даному випадку не зовсім точне. Я вже готова була поступитися чоловікові своїм місцем, але помітила, що на першому сидінні вмостився хлопчина літ так 15 — 16. Тож, подумалося, там інвалідові буде зручніше. Але маршрутка рушила, минала хвилина–друга, а юнак, хоч і добре бачив літнього пасажира з паличкою, навіть не думав поступатися місцем. Мовчали й решта пасажирів.
— Встань! — тихо, але твердо сказав дідусь, ступивши крок до юнака. Той знехотя підвівся і навіть не почервонів.
Черговий привід замислитися: хто ж повинен виховувати у підростаючого покоління повагу до старості — сім’я, школа, засоби масової інформації чи всі гуртом? Бо ситуація набирає масштабів катастрофи. Моральної.