«Тридцять років я мріяв про оцю нижню частинку».
Булочка, як історія великої любові
Жили собі чоловік із жінкою – душа в душу, цілих тридцять літ під одним дахом. За той час у них з’явилися свої звички, ритуали, як у кожній справжній родині. І була в них одна особлива традиція: щоранку дружина пекла домашню булочку – духмяну, пухку, з хрусткою скоринкою згори
Кожного ранку, ще до того, як сонце вигляне з-за обрію, вона діставала теплу булочку з печі, розрізала її навпіл, щедро мастила маслом і, не задумуючись, завжди віддавала чоловікові верхню частинку – ту, що із засмаженою скоринкою. А собі залишала нижню – м’яку, білу, яка інколи ще трохи не допікалася.
І ось настав їхній ювілей – тридцять років разом. Ранок, як завжди, пахне хлібом і кавою. Дружина стоїть на кухні, тримає в руках булочку і раптом подумала: «Та я ж тридцять років не куштувала тієї скоринки…
Весь цей час віддавала найсмачніше. А може, сьогодні, в наш святковий день, залишу її собі? Я ж готувала, прала, народила й виростила синів, стояла горою за родину, як могла. Невже не заслужила на шматочок скоринки?».
І, тремтячими руками, віддає чоловікові нижню частину булочки. І трохи соромно, і трохи ніяково: наче щось порушила.
А чоловік узяв булочку, подивився на неї, посміхнувся і каже щиро:
– Господи, та ти навіть не уявляєш, який це для мене подарунок! Тридцять років я мріяв про оцю нижню частинку. Це ж моя улюблена! Але я весь час думав, що ти її більше любиш, тому й не зазіхав…
Мораль така:
Скільки недомовленого губиться в тиші родинного побуту. І як багато тепла ми могли б зберегти, якби частіше говорили про свої дрібні радості та маленькі мрії.
Бо навіть булочка може бути мовчазною історією великої любові.
Facebook.com/zhytta.
