«КРОВОТЕЧУ НА ФРОНТІ МЕНІ ЗУПИНЯВ НИНІШНІЙ НАРДЕП ІГОР ЛАПІН»

– Ви знаєте «Золу» з Волині? – запитав В’ячеслав Хільчишин, коли я зайшов до нього в двір у селі Люхча Сарненського району, що на Рівненщині...
– Звичайно, знаю. Тільки тепер це народний депутат Ігор Лапін, обраний від Луцька, – з цієї фрази розпочалося наше знайомство з бійцем другої роти добровольчого батальйону «Айдар» з позивним «Лось».
Після поранення він повернувся в рідне село. Живе з мамою, яка має першу групу інвалідності по зору, й молодшим братом

Кость ГАРБАРЧУК


Нещодавно В’ячеславові виповнилося 42 роки. Кажу йому, що такі літа у чоловіків називають «кризою середнього віку». Він лише іронічно посміхається й торкається здоровою лівою рукою пластикового протезу замість правої руки.
– Кому криза в голові, а кому – реальна війна, яка вже триває другий рік, а її досі чомусь сором’язливо називають антитерористичною операцією, – дивується айдарівець і розповідає про своє життя до подій на Майдані та власний шлях у добровольчий батальйон.
Після школи В’ячеслав здобув у Сарнах професію екскаваторника. Два роки відслужив в армії. Чимало літ працював в Польщі та Чехії, добре знає, як живуть європейці. Анексія Криму застала В’ячеслава Хільчишина на роботі в Росії. Побачивши, що відбувається, в лютому 2014-го повернувся в Україну. На Майдані записався добровольцем у батальйон «Айдар». До волинян у нього особливе ставлення, адже наших земляків там було найбільше. Запитує, чи не знаю Юрія Надашкевича на псевдо «Фізик»?
Пан В’ячеслав перераховує населені пункти, в яких довелося побувати: Старобєльськ, а потім місто Щастя під Луганськом. Вони на місці не сиділи, а постійно виїжджали на зачистки в райони Трьохізбенки, Металіста, Стукалової Балки, Красного Яру.
Айдарівець розповідає, що серед місцевих жителів на Сході України відразу було видно, хто щиро підтримує наших військових, а хто лукавить.
– Пам’ятаєте той період, коли батальйоном «Айдар» всіх лякали? Згодом місцеві, коли переконалися, що ми дітей не їмо, зізнавалися: «Нам такие ужасы о вас говорили...», – посміхається пан В’ячеслав.
У середині серпня 2014-го українські підрозділи зайняли Хрящувате. Це селище, з якого добре видно Луганськ. Думали, що будуть брати місто, тільки чекали наказу. Але почався обстріл із «Градів» та «Ураганів». А вранці 14 серпня з Луганська на допомогу сепаратистам прийшли російські танки та псковські десантники.
– На моїх очах загинув лучанин Ігор Філіпчук, псевдо «Сороковий» – справжній герой, – пригадує «Лось» ті трагічні події. – Волинська земля повинна пишатися такими синами. Він був поряд зі мною, з гранатомета вистрілив по танку і буквально за кілька секунд прилетів снаряд у відповідь. Цим пострілом Ігоря вбило, а мені перебило праву руку. Тільки пам’ятаю, як «Зола» зробив джгутом перев’язку, щоб зупинити кровотечу. «Швидкою», яка в нас була, мене повезли в аеропорт. Звідси «вертушка» доставляла поранених у Харків. Я пригадую, як розірвав той джгут, попив води і знепритомнів. Отямився уже в Харківському госпіталі. Дивлюся – рука на місці. Мені її намагалися врятувати й пришили, але було запізно. Тому в Києві хірурги вирішили ампутувати, щоб урятувати моє життя. Через місяць повернувся додому. Спочатку снилася війна й обстріли.
Нещодавно в Харкові бійцеві виготовили механічний протез, але він не зручний у користуванні. Доброволець кілька разів проходив реабілітацію. За його словами, найбільше докучає фантомний біль у пальцях, яких уже немає. Особливо відчуває зміну погоди. У листопаді збирається в Німеччину, йому пообіцяли виготовити біологічний протез руки, значно досконаліший за нинішній.
Пан В’ячеслав очолює волонтерський центр «Сарни», який об’єднав розрізнені групи та громадські організації для надання ефективної й оперативної допомоги нашим захисникам. Як учасник бойових дій Хільчишин добре знає потреби військових. Волонтери відправляють на фронт продукти, форму, берці, укомплектовані індивідуальні аптечки.
Нинішнє перемир’я учорашній боєць вважає черговою грою Путіна, який не залишить Україну в спокої. Водночас айдарівець переконаний: ми переможемо. Різниця між добровольцями, які пішли захищати Україну, та найманцями величезна: перші воюють за ідею, а другі – за гроші.
У Хільчишина бійцівський характер, навіть втративши руку, він зберіг силу духу. Влітку брав участь у змаганнях зі штовхання ядра й метання диска і став срібним призером чемпіонату України серед спортсменів-інвалідів, який проходив у Кіровограді.
– Цього року в День незалежності США, 4 липня, їхній посол запросив мене на дипломатичний прийом у свою резиденцію. Я там спілкувався з американським генералом, який називав добровольців із «Айдару» героями. Але він зауважив, що досить часто так трапляється: про тих, хто справді воював, забувають, згодом починають їх ганьбити, а всі лаври присвоюють собі різні самозванці, які й пороху не нюхали. Ці слова я ніколи не забуду, – зазначив на завершення нашої розмови В’ячеслав Хільчишин. – Дуже хочу, щоб такого в Україні не сталося.

На фото: Бойові побратими Ігор Лапін та В’ячеслав Хільчишин.