Приводом до цих роздумів стала фраза, випадково почута із телеекрана. Вона належала знаменитій французькій оскароносній актрисі (ім’я, даруйте, не запам’яталося, та суть не в ньому), дитинство і юність якої при живих батьках минули у дитячому притулку: «Батьки тоді більше переймалися долею країни, ніж моєю…». Йдеться, зауважимо, про період, коли Франція ні з ким не воювала...
Приводом до цих роздумів стала фраза, випадково почута із телеекрана. Вона належала знаменитій французькій оскароносній актрисі (ім’я, даруйте, не запам’яталося, та суть не в ньому), дитинство і юність якої при живих батьках минули у дитячому притулку: «Батьки тоді більше переймалися долею країни, ніж моєю…». Йдеться, зауважимо, про період, коли Франція ні з ким не воювала...
Валентина ШТИНЬКО
Україна — воює. І ці рядки наразі не про тих, хто, жертвуючи найдорожчим, її захищав і захищає. Я про тих, хто свідомо чи не зовсім уникає дуже важкої, може й найважчої у світі роботи — гідного виховання власних дітей, створюючи при цьому ілюзію існування сім’ї. Неспокійне, збурене суспільство постійно відволікає татусів, а останнім часом — і матусь, не лише на заробляння грошей, а й на численні громадські акції, містечкову псевдополітичну активність, ба навіть на зустрічі з численними приятелями, зовсім не залишаючи часу на спілкування з дітьми, якого вони так потребують у підлітковому, зрештою, в будь-якому віці. Зі здивуванням почула від знайомого директора гімназії, що молоді батьки, не бажаючи «возитися» зі своїми чадами, вже у першому класі наймають для них репетиторів. Це, звісно, ті, хто має змогу заплатити. Але й бідніші не дуже поспішають тратити свій час на виховання дітей. Цими днями моя приятелька, бабуся підлітка, із жахом переповіла розмову, почуту в луцькому тролейбусі, до якого зайшов гурт школярів років чотирнадцяти. Один із хлопчаків зателефонував Марусі й голосно повідомив: — Моїх нема вдома. Приходь! Що відповідала співрозмовниця, можна було тільки здогадуватися, але далі «кавалер» повідомив, що в нього чогось там нема і грошей — також, тому нехай Маруся зайде в аптеку і купить. Мабуть, не отримавши згоди, хлопець почав запрошувати Марусю на вокзал, де обіцяв показати щось цікаве у туалеті, а його товариш вирвав мобілку і захіхікав: «Марусь, він тобі груповуху пропонує!». Даруйте за «пікантність», але це — наші з вами діти й онуки. І якщо хлопчаки просто бравували голосною розмовою, намагаючись привернути до себе увагу, що характерне для підліткового віку, хтось же їм мав пояснити елементарні речі, які стосуються як інтимного життя, так і правил поведінки у громадських місцях. У будь-якому випадку є привід замислитися для батьків Марусі і не лише. А тим часом чую у під’їзді сердитий голос молодої матусі: — Падлюка! Знову мені збрехав! Ось приїде батько, він з тобою розбереться… «Падлюка» — хлоп’я років 9 — 10, яке покірно плентається за мамою, втягнувши голову у плечі. Може б він і радий був, щоб татко приїхав, але станеться це, швидше всього, не скоро. Тато робить кар’єру в столиці й удома буває рідко. А тим часом хлопчик (випадково підслухала дитячу розмову) дуже любить дивитися по СТБ «Кохана, ми вбиваємо дітей». Зовсім не дитячу, зауважте, програму. Знайоме з радянських часів визначення — «сім’я — це часточка держави» сприймається як банальність. А може не така вже й банальність? Бо якщо організм складається з клітин і в одній з них з якихось причин «збилася програма» і вона переродилася у ракову, то ще є шанс вилікуватися. А якщо таких клітин усе більше і більше, і більше? Як тут не згадати слова великої гуманістки Матері Терези: «Що ви можете зробити для зміцнення миру у всьому світі? Йдіть додому і любіть свою сім’ю!» А буде лад у родині, то, дивись, і в державі якось усе вгамується! Бо, зрештою, проблема ця не лише українська. Ось «Голос Америки» стурбований збільшенням злочинності із застосуванням зброї, в тому числі й у навчальних закладах. Усезнаюча статистика свідчить, що хоч зброї у США приблизно стільки ж, скільки американців, але психічно хворих не більше, ніж в інших країнах світу. А психологи стверджують, що найчастіше причиною нервових зривів і стрілянини у громадських місцях є… самотність. Це спроба людей, і все частіше — дітей, доведених до відчаю своєю «нікомунепотрібністю», хоч якось привернути до себе увагу. Та все ж хотілося б повернутися в Україну і не лише тому, що у нас зараз також багато зброї. Ми маємо ще й поетів, таких, як Ліна Костенко, яка давно вже застерігала: Майбутні злочинці іще в личинці. Колишньому глоду вже не до плоду. А десь в Березівці чи в Чучинці Чичикає баба майбутнє народу. Воно лежить у рожевій льолі, Йому на поріг прибита підкова. Над ним схилилось обличчя Долі, — Її усмішка така загадкова! І ще трохи стриманого оптимізму від поетеси: «Але майбутнє тому і майбутнє, що має бути, що б не було!»
