НОМЕНКЛАТУРНЕ ПОЛЮВАННЯ

Випадок, про який розповіли наші читачі, ще раз змушує задуматися про розгул вседозволенності і беззаконня
Голос у телефонній слухавці затинався від хвилювання, а звучання було таким, ніби чоловік затуляв чимось мікрофон, аби приглушити тембр і залишитись невпізнаним. За довгі літа журналістської роботи з подібним траплялося мені стикатись не раз. Як і безуспішно звертатися до громадянської мужності тих, хто жити воліє з дулею в кишені, а жар загрібати завжди норовить чужими руками. Правдоборців такого типу у нас вистачає.
Мабуть, більше п’яти років минуло, як опублікував я у “Волині” замітку про те, що Горохівське мисливське господарство, котре діяло в угіддях Берестечківського та Горохівського лісництв, утворило в лісі поблизу села Пустомити Горохівського району заказник місцевого значення. Оскільки ж ліс цей входить до складу так званої Коритницької дачі, що поширюється і на сусідній Локачинський район, то розвиток цивілізованого, думалося, мисливського господарювання набував вищого, як то кажуть, рівня. Повідомляла “Волинь”, що й задля примноження мисливської фауни директор Горохівського мисливського господарства Микола Корнейко завіз свого часу в пустомитівський ліс четверо молодих оленів, котрі, доживши до статевої зрілості, мали би дати тут приплід. І що у вересні минулого 2003-го у зв’язку із розформуванням Луцького держлісгоспу, якому підпорядковувалися названі тут лісництва, на їх основі та на базі мисливського господарства було утворено єдине лісомисливське господарство, яке очолив, маючи за плечима тридцятилітній досвід, усе той же Микола Корнейко.
І ось чоловік по телефону узявся розповісти мені про “бандитське нищення диких звірів” у Пустомитівському заказнику. Виходило з почутого (пізніше таки знайшлося цьому підтвердження), що на відкриття минулого зимового мисливського сезону сюди приїздив “пополювати” вельми впливовий тоді львівський, а нині — столичний уже чиновник, широко знаний і як родич високого київського посадовця з апартаментів на Банківській. Зрозуміло ж, приїхав не сам, а із “соратниками” числом до 15—17 чоловік. Гостинні волиняки постаралися зробити усе, аби дозвілля вони провели на найкращому рівні.
Отож і дорогу до лісу, щоб іномарки на ній не розгецало, загрейдерували, і про смачненькі закуски та випивку подбали належно. Навіть окремого чоловіка визначили, аби ті закуски й випивку підвозив до “полювальників” і підносив. Визначили і тих, хто повинен був наганяти на “мисливців” здобич. А що одне і друге мусило, звісно ж, робитися із знанням справи, то і створено було цей “обслуговуючий персонал” з горохівських професійних охоронців природи, котрі в тутешніх лісах орієнтуються здебільшого так, як господар у власній коморі.
Львівський гість до “полювання” теж готувався не жартома. Тому у свиті, що його супроводжувала, був навіть умілець, котрий займався виключно обробкою туш убитих “мисливцями” тварин. І роботи йому вистачало, бо, випивши на Волині по чарці “за неньку-Україну” (саме такий, розповідали мені, тост проголосив отой вже колишній чільний посадовець однієї з державних служб Львівщини), приїжджі “мисливці” за короткий час “вполювали” трьох тільних олениць, потім долучили до них дику свиню та ще й на кілограмів 70—80 підсвинка. От тільки Миколі Корнейкові такий розмах чомусь нібито не сподобався. Відтак і зробив він, випливало зі слів телефонного інформатора, якесь зауваження одному із сановитих “мисливців”, через що і був звільнений з директорської посади за лічені місяці перед виходом на пенсію.
Втім, дещо пізніше трапилося почути, що залишити директорське крісло Корнейко мусив з іншої причини. Хоч теж, виходило, чи то комусь не догодив, а чи звернув увагу на щось таке, чого робити йому було не слід. Тоді ж, виконуючи вказівку таємничого вищого керівництва, готовий був увесь заказник безоглядно кинути “гостям” на забаву. Інші свою в ньому роль виправдовували службовою “підневільністю”. Тобто — повною підпорядкованістю (здавалося б — не кріпаки?) владному чиновництву. Сам же Корнейко, злякано сахнувшись від моїх запитань, говорити про це взагалі не схотів. Хоч участі в “полюванні” колишнього львівського посадовця, як найповажнішої тут особи, не заперечив. Не опротестував і отриманої мною інформації про вбитих тварин.
Як би не було, а п’ятеро чоловіків, яких читачі “Волині” бачили на опублікованому газетою 25 грудня 2003-ого року знімку з одним на всіх упольованим зайцем, можуть собі про мисливське щастя думати що завгодно. Або ж дійти висновку, що погодні умови, через які минулий зимовий мисливський сезон дехто вважає невдалим, були однаковими не для всіх. От тільки чутки, які поширилися в Горохівському районі у зв’язку із “полюванням” біля Пустомит, чомусь вказують на залежність цих умов і від... політики та політиків. Не випадково анонімний правдоборець кивав на те, що “полювала” там в особі декотрих чиновників відома парламентським своїм “більшовизмом” СДПУ(о), а прислуговувала їй не менш відома АПУ, котра, схоже, завжди під боком у тих, хто на ієрархічній драбині зверху. Діяли єдиною, як модно тепер говорити, командою.
А вираховуючи, кому із волинських урядовців була в тому “полюванні” вигода, кивають на одного поважного чиновника, котрий іще наприкінці минулого року начебто мав бути звільнений з посади за велінням самого Президента України, але дивним чином не тільки на ній утримався, а й утвердився. На цю, очевидно, обставину зважаючи, дипломатично мовчать (стати безпосередніми учасниками “полювання” честі не удостоїлись) державновладці горохівські. Обурюватися тим “полюванням” наважуються тільки окремі з них, лише у вузькому колі і з усіма необхідними застереженнями. Що ж до ширших мас, то люди, сказав мені один із досвідчених чиновників, поговорять і перестануть.
Петро БОЯРЧУК.