ХОЧЕШ БУТИ ПАТРІОТОМ? ПОЧНИ З МОВИ

Чому й досі, уже на 25-му році незалежності, не прийнято ставитися до 9 листопада — Дня української мови і писемності — як до однієї зі знакових дат національного державотворення — врівень із днем Державного прапора чи Конституції?

Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, член ради крайової «Просвіти», лауреат мовної Всеукраїнської премії ім. Бориса Грінченка

І виявляється цей негатив не тільки у відсутності традиційних привітань від влади різного калібру, що ними рясніють сторінки періодики чи озвучується ефір з нагоди не лише історичних дат, а й численних професійних свят. Головна неадекватність полягає в тому, що справу державної ваги переадресовано на маргінеси, зведено до аматорської обрядовості для дітей у загальноосвітньому просторі та в деяких ВНЗ (з їхньої доброї волі). І досі прийнято вважати, що організація «мовних днів» – то не дії солідних владних структур, а виключно клопіт фахівців-україністів та хіба ще громадських організацій із місцевих патріотів, які до дуже тонкої матерії іноді підходять досить незграбно. Чи не свідчить усе це про ігнорування мовного начала у здійсненні державної гуманітарної політики взагалі? Учорашні випускники вишів, представники молодої еліти, які мали б у своїй професійній діяльності являти належну модель мовної поведінки, як то властиво національно свідомій інтелігенції у світі, дуже швидко переконуються, що за стінами альма–матер до мовних справ немає жодного інтересу. Принагідно зауважимо, що в Японії, до прикладу, діє заради забезпечення всебічного розвитку та функціонування японської мови ціла низка державних установ. Наділені вони законодавчими правами щодо визначення мовних норм в універсальному обсязі. Складено і «Списки мовного існування» для всіх громадян за профілем їхньої діяльності — з двірниками та домогосподарками включно. Питання мовної практики посідають важливе місце в усій японській інформаційній сфері. Однак до Країни, де Сходить Сонце, нам справді далеко, тож погляньмо з повчальними для себе намірами на близьке закордоння. Мовне законодавство у країнах Європи, на яку так прагнемо взоруватися, особливо пильне до людей публічних — і політиків насамперед. Тому іншомовність для них одвіку поза законом, а за вживання суржику передбачено відповідні санкції. І стають вони дедалі жорсткішими, так само, до речі, як і, відповідно до викликів часу, у країнах Прибалтики.
У цьому зв’язку — про другу причину болючих думок, зумовлену останньою виборчою кампанією. І давні, і свіжі політики, палко засвідчуючи відданість Україні, викинули неабиякі кошти на агітаційний гламур (дорогий папір, поліграфію, художню корекцію власних смайликів, популістську акцентацію). А от про культуру мовлення, грамотність — як адекватний патріотичний чинник! — подбали далеко не всі — вочевидь вважаючи, що на такі «дрібниці» витрачатися не варто. Навіть пребагатий «УКРОП», перш ніж перейняти сповнену іншим змістом назву у справжніх героїв нашого часу (що, м’яко кажучи, попрацювало на його авторитет неоднозначно), чомусь не вважав за потрібне проконсультуватися щодо обрання візуального символу якщо не у професора–лінгвіста, то хоча б у рядового вчителя–філолога. Бо ж та усім відома городня рослина українською мовою називається «кріп» (за його цілющою здатністю кріпити здоров’я). А от «укроп» – то таки взято з російської, що, між іншим, дає привід недоброзичливцям фантазувати, для чого це зроблено. Хоч партійці будуть заперечувати, що їхній «УКРОП» — це абревіатура від Українського об’єднання патріотів. То чому як символ зобразили кріп? Прикро і за інші недогляди у партійному рекламуванні патріотизму: чи може хтось «привчати (!) любові до України», а держава «чогось коштувати» (замість «бути вартою») тощо? Усе ж «укропівський» мовний агітпродукт значно грамотніший, ніж у більшості учасників виборчих перегонів. До прикладу, хто може збагнути, про що йдеться і чому стільки елементарних помилок у пораді: «Якщо партія на округ не виставила кандидата, то все рівно за неї можна проголосувати порожнім місцем замість претендента» («Пам’ятка виборця»; «Європейська газета», жовтень, 2015, випуск № 4)? Тут же читаємо, що дітей слід «збагачувати новими перспективами», що має бути більше місць для відпочинку, «а не тих територій, де розвиваються тільки шкідливі звички» (то вже відбулась якась специфічна територіальна реформа?).
Наспотикавшись об рясні деформації у текстах від досить солідних політичних сил, уже не дивуєшся, що подібними перлами прегусто всипано «самвидав» тих, хто кандидатує суто з власної волі. І все ж – болить!
Ще виразніше дає себе знати ігнорування фактору державної мови (а отже, й патріотична ущербність) в усних виступах претендентів на владу та увінчаних нею нині. Надто прикро за людей з високою освітою та значним посадовим досвідом. І хоч не хотілося б сприймати тотальну словникову бідність (це при тім, що маємо до послуг більше шести мільйонів слів) як своєрідний маркер імітації патріотизму, але ж… Невже так важко позбутися кальок із російської хоча б у ходових, часто вживаних, виразах, як–от: «рахую вірним», «саме головне», «являється прикладом», «міроприємства», «поступлення в бюджет», «все рівно», «по нашим прогнозам», «військове положення», «воєнна техніка»?.. Принагідно дозволимо собі подати нормативні відповідники: «вважаю за правильне», «найголовніше», «такі заходи», «надходження до бюджету», «все одно», «за нашими прогнозами», «воєнний стан», «військова техніка». А ще укотре нагадати, що публічні люди – це певною мірою і вчителі мови, авторитетний орієнтир для громадськості. То які уроки вона засвоює?
На жаль, виявляють подібну мовну недбалість і відомі діячі культури та мистецтва, чим, попри патріотичні освідчення в ефірних інтерв’ю, викликають певну недовіру до щирості заявлених почуттів. Не раз, буває, розповідають про враження від «гастролей чи фестивалей» (а чомусь не гастролів, фестивалів), у яких їм довелося «приймати участь» (а не брати…), і що «в любому випадку» (чому — не «в жодному разі»?) не стануть переходити на російську… Шкода лишень, що немало декларантів останньої позиції усе ж лукавлять, граючи на публіку, і приховують звичну свою російськомовність. Бо ж доволі важко відшукують потрібні українські слова і в той час розтягують навмисне голосні звуки («е–е-е», «а–а-а», «и–и-и»), після чого врешті видають якісь словесні покручі на кшталт наведених вище.
Усе частіше гріх калькування являють (що геть неприпустимо!) професіонали–ведучі теле- та радіопрограм. Нещодавно на хвилях FМ Руслана Писанка зауважила при озвученні прогнозу погоди про можливе «слідство» від опадів. А в поясненнях щодо значення українських слів від ведучої передачі «Говорімо українською правильно» довелося дізнатися, що слово «фіранка» означає не тільки занавіску на вікні, а й кватирку (чому ж досі не зафіксовано те у жодному словнику чи художньому тексті?). Навіть на радіо «Культура» упродовж жовтня можна було наслухатися від модераторів спілкування зі слухачами про малюнки «на заборах», «хлопкову олію», «відношення до природи», «скривлене поняття», а також про те, як «люди у віці віддихають», «пересуваються у вишиванках» і досягають у своєму житті «верхівки» або ж «відповідають вірно» та «прАві» у своїх здогадах…
Про замордовані «калькуляторами» відмінкові форми числівників та похідних від них слів годі й заїкатися, бо таких — не злічити: «двістьма», «двохтисячний», «семидесяти» і т. д. Ба, навіть у розповідях фахівців із літератури про відоме покоління митців прослизає означення «шестидесятники» (бо так — у російській?)…
А скільки словесного мотлоху несуть у світ на крилах досить гарних мелодій малограмотні автори пісенних текстів! Відтак і щирі патріотичні порухи в актуальних за тематикою хітах геть затьмарюються неоковирними висловами: «із розпахнутим серцем обніми рідну мати», «я маму кохаю», «стучить в мої груди здаля», «по калюжам листя наче вбиті» і т. ін.
І вже до безмежності прикро, що й у чинних підручниках української мови та літератури теж підступно проростає калькомовний бур’янець — не кожен з авторів, очевидно, проходив крізь ЗНО. Втім, усіх українських бід у газетній публікації не охопити, та й задум її дещо інший. Закцентуємо його на підсумок так: пора нарешті кожному з нас, а владі насамперед, зрозуміти, що не можна й далі заплющувати очі на мовний безлад. Його всюдисуща наявність — особливо ж бездумне позичання зразків із російської без будь–яких на те причин (окрім хіба що рідних духовних лінощів) — таїть у собі виразну небезпеку. Тобто дає підстави путінській компанії утверджувати імперську доктрину про нашу несамодостатність. Мовляв, не можете і ніколи не зможете обійтися без нас навіть у слові, бо ж українська мова, український народ, Українська держава – явища суто умовні. То чому ж усе новим і новим сановникам із київської Гори не хочеться скеровувати увагу громадськості на ту правду, що ставлення до державного статусу мови має бути адекватним рівню випробувань, які випали на долю України?