ЯК ТАК: СЕЛЯНИ ЖИВОТІЮТЬ, А АГРАРНИХ ОЛІГАРХІВ БІЛЬШАЄ?

Василь УЛІЦЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Волинь-нова»

Хто з нас хоча б раз у житті не копАв картоплю? Певно, що кожен. Значить День працівника сільського господарства, який відзначатиметься у неділю, 15 листопада, теж маємо право вважати своїм професійним святом. Та от тільки цікаво, чи згадає аграрний міністр у своїх святкових вітаннях тисячі тих дядьків, які стоять зараз по волинських селах у чергах зі своїми підводами, наповненими картоплею, до машин зі Сходу та Півдня, які її закуповують. Це ж вони, звичайні одноосібники, майже на всі 100 відсотків забезпечують Україну другим хлібом! І не тільки цим продуктом

Поки не встановили Дня олігарха, мають підстави відзначати це свято і кілька українських мільярдерів та мультимільйонерів, які сколотили свої статки на виробництві сільськогосподарської продукції. Це їхні потужні агрохолдинги великою мірою дають ті оптимістичні відсотки зростання експорту аграрної продукції, якими так люблять останнім часом хвалитись наші чиновники. Але от що виходить: ростуть урожаї пшениці-соняшника-кукурудзи, у форбсах з’являються нові аграрні багатії, але селу за великим рахунком від цього ні холодно, ні тепло. Не видно його за цими радісними процентами.
Бо село може потопати у неозорих кукурудзяних та пшеничних полях і – помалу помирати серед них. Від безробіття і безперспективності. Адже новітньому латифундисту, як правило, нема діла ні до сільської школи, ні до медпункту, ні до клубу. І навіть тракторист у нього не обов’язково місцевий...
Тому дуже хочеться, щоб там, нагорі, почали нарешті говорити не тільки про врожаї, а й про те, як вдихнути життя у село. Прийшов час, коли нам потрібне не Міністерство аграрної політики та продовольства, а міністерство розвитку села, сільських територій.
І тут ми повертаємось до дядьків із возами з картоплею, фермерів та інших дрібних агровиробників. Словом, усіх тих, хто живе на тій землі, яку обробляє. І кому є діло до села і його людей. Підтримка саме такого виробника може врятувати село, від чого у виграші будуть усі. Здається, держава мала б прикласти максимум зусиль, щоб з одноосібника, яких в Україні 4 мільйони, виростити вмілого і заможного хазяїна, як це вдалося тим же полякам. Хай не кожен, хто має свій гектар-два-п’ять, стане таким, але виникне той кістяк господарів, навколо яких крутитиметься життя на селі. Та, на жаль, маємо зворотний процес – за останні три роки в Україні фермерських господарств поменшало більш як на тисячу.
Тим часом Євросоюз вкладає аж 30 відсотків свого бюджету в розвиток села. А де ж українські відповідні програми підтримки селянина, де дешеві кредити, допомога у збуті і так далі? На Волині намагаються втілити якісь місцеві програми, щоб допомогти сімейним фермам, але регіональні програми можуть хіба доповнювати державні, а не замінити їх...
Кажуть, що один із способів навчити людину плавати – просто кинути її у воду з надією, що випливе. Так зараз кинули напризволяще українського одноосібника. Кинули, знаючи, що без державної підтримки він точно не випливе. А разом з ним — і село...