Жителя села Люхча Сарненського району, що на Рівненщині, Василя Дебелого добре знають у райцентрі та навколишніх селах як годинникового майстра. Він їх ремонтує понад 50 літ...
Жителя села Люхча Сарненського району, що на Рівненщині, Василя Дебелого добре знають у райцентрі та навколишніх селах як годинникового майстра. Він їх ремонтує понад 50 літ. Окрім цього, тільки завдяки допитливості та величезному бажанню оволодів, за його словами, двома десятками різних спеціальностей, серед яких — весільний музикант, бджоляр, муляр, садівник, столяр, винахідник-конструктор, радіомеханік. У його інженерній кмітливості переконався під час нашої розмови, яку переривали час від часу дзвінки в кімнаті, але зовсім не схожі на телефонні. Як пояснив господар, коли хтось торкається хвіртки чи заходить у двір, то спрацьовує сигналізація
Кость ГАРБАРЧУК
«ВОЛИНЯНКА» — НАЙКРАЩА МАШИНА Дізнавшись, що ми приїхали до нього з Волині, Василь Федорович зазначив: — Раніше я бував у Луцьку на автозаводі, адже маю «Волинянку». Надійна машина, але знайти запчастини до неї можна було тільки на підприємстві. Чоловік висловив жаль, що припинили випуск ідеального, на його думку, повноприводного автомобіля для сільського бездоріжжя. Ми розмовляємо у світлиці, яка нагадує невеличкий музей. На шафі — колекція різноманітних будильників, на стінах — антикварні масивні годинники: німецький «Густав Беккер» та французький «Le roi a Paris», що перекладається як «Король Парижа». На столі — портативний грамофон, якому майже сто літ, але він і досі працює завдяки вмілим рукам майстра. — Народився я на Івана Купала, 7 липня 1944 року. Став п’ятою дитиною в сім’ї. Вже були брати Іван, Степан, Федір та сестра Ольга, — розповідає пан Василь. — Того дня сталося три події: я народився, мама, Мотруна Романівна, отримала з фронту похоронку на батька, якому було тільки 40 літ, і згоріла наша накрита соломою хата. Василь Федорович добре пам’ятає голодне післявоєнне дитинство. Коли розпочалася радянська колективізація й жителів Західної України почали силою заганяти в колгоспи, то у бідної вдови забрали засіяне гречкою поле. Вдома не було чого їсти. За спогадами пана Василя, коли милосердна сусідка давала йому скибку хліба, він його з’їдав й починав співати, бо мав дуже гарний голос. А ще бідовий сільський хлопчина мріяв про гармошку. Грошей, аби придбати її, наколядував, навчився грати й став весільним музикантом. Таким чином він допомагав сім’ї, адже платили не лише грішми, але й харчами.
«ПАЦАН, ТИ ПОВИНЕН СЛУХАТИ ТІЛЬКИ МОСКВУ» Його юнацька допитливість частенько завдавала клопотів мамі. Як відомо, в радянські часи глушили західні радіостанції. Їх називали «ворожими голосами». А школяр із Люхчі сконструював досконалу антену, яка добре приймала радіо «Свобода» й «Голос Америки». Хтось доповів у «компетентні органи», що хлопчина щось не те майструє. Приїхали із Сарненського КДБ, забрали його конструкцію й сказали: «Пацан, ти повинен слухати тільки Москву». Якось невгамовний Василь змайстрував саморобний пістолет. Одним пострілом пробивав дошку–сороковку. Зброю конфіскували, а матері виписали 300 рублів штрафу. Як вдова фронтовика вона отримувала тільки 70 рублів пенсії. Мотруна Романівна — в плач: «Треба корову продавати». Але поїхала в район, пояснила ситуацію — й суму штрафу зменшили до 5 рублів. — Свій перший годинник я відремонтував, ще будучи учнем третього класу. Мені стало цікаво, як же працює той механізм. Розібрав, подивився й так захопився — на все життя, — розповідає Василь Федорович. — Працював колись годинникарем у Володимирці, Клесові. Зараз маю майстерню в Сарнах. Там буваю тричі на тиждень. І скажу чесно, вистачає роботи. У старших людей ще радянські годинники: добротні й надійні, але і вони час від часу потребують ремонту. Усі годинникові механізми з домашньої колекції Василь Дебелий реставрував власноруч. А старовинний дзигарик виконує три мелодії польського танцю краков’як.
ЗА ЦЕРКОВНИЙ ДЗВІН НА ВЕЛИКДЕНЬ — ДВА РОКИ ТЮРМИ Мою увагу привертає картина, на якій зображено храм, і господар зазначає, що це їхня Михайлівська церква, зруйнована комуністами та місцевими прислужниками в 1963 році. Як розповідає Василь Федорович, з тих людей, які розвалювали старовинний храм, зведений ще у 1824–му, ніхто не помер природною смертю від старості. Навіть їхні родичі й нащадки гинули зовсім молодими або в страшних муках. Уже нікого серед живих у селі не залишилося, тільки ще стоїть у Люхчі хатина, в якій колись жила сім’я місцевого безбожника. Нині вона забита дошками — як попередження для всіх наступних поколінь, що ніколи не можна йти проти Бога та святинь. Василь Дебелий був одним із організаторів події, яка наробила розголосу не лише в районі, а й в області. — Я мав тоді 17 літ, тому про наслідки навіть не задумувався, — пригадує він. — Напередодні Великодня 1961 року разом із кількома хлопцями ми залізли на дзвіницю Михайлівської церкви. Вона стояла зачинена ще з війни. Прив’язали до дзвонів мотузку й спустили її до землі. Якраз розпочалася гроза. А тишу Великоднього ранку в Люхчі сколихнув церковний дзвін, який почули навіть у навколишніх селах. Люди раділи й дивувалися. За словами пана Дебелого, невдовзі приїхав колгоспний парторг Кузьма Романович і знову забив цвяхами двері храму. Поряд жив чоловік, його звали Василь, але в селі казали на нього Кульба, бо кульгав на одну ногу. — То Кульба взяв сокиру й зі словами: «Хто цим комунякам давав право закривати двері в нашій церкві?» знову їх відчинив, — продовжує свої спогади мій співрозмовник. — І стали люди йти з усього села й дзвонити. Так тривало на Пасху весь день. Я йшов до клубу в кіно на 5 годину вечора, думаю, заскочу й ще раз подзвоню. На дзвіниці вже були старші чоловіки. Якраз у той момент церкву оточили з усіх боків міліціонери й нас усіх затримали. То мені, як неповнолітньому, ніякого покарання не було, а кільком людям дали по два роки тюрми.
На фото: Годинниковий майстер за роботою. Фото Костя ГАРБАРЧУКА.
