Мабуть, не кожен мій колега у своїй скарбничці досвіду має ось таку сторінку...
Василина САДОВА
Мабуть, не кожен мій колега у своїй скарбничці досвіду має ось таку сторінку. Вволю наговорившись із міським головою про бюджет розвитку міста, ремонт доріг і благоустрій дворів, модернізацію системи теплопостачання, роботу транспорту і реформу медичної галузі, діяльність об’єднання співвласників багатоквартирних будинків і ще про десяток проблем життєдіяльності обласного центру, що входять до його компетенції, ми, не змовляючись, починаємо говорити про те, чим дорогий для нас Луцьк і що в ньому є притягального не тільки для корінного лучанина (таких, до речі, не так і багато), а для кожного, кому не байдужі загальнолюдські цінності. За вікнами кабінету вже владарює прохолодний осінній вечір, нас підслуховує кленовий листок, якого вітер, граючись, притулив до шибки, але мій співрозмовник, здається, його не помічає. Як і я не помітила, коли з особи, яка ставить запитання, перетворилася на ту, яка має на нього відповісти та ще й виявилася не зовсім готовою. — А ви як думаєте? Що мало б стати отією «родзинкою», фішкою, яка б приваблювала до Луцька не лише численних туристів, а й була своєрідним символом для самих містян? — Микола Ярославович витримує паузу, під час якої у моїй голові крутиться барвистий калейдоскоп: замок Любарта, картинна галерея, Старе місто, підземелля, парк, зоопарк, Стир, старі храми, музеї... Але подібні об’єкти є і в інших містах... Тому озвучити свою версію не наважуюся. І тоді говорити починає Микола Романюк.
1. Диво, якого ми не помічаємо — Я добре пам’ятаю той день, коли вперше опинився віч–на–віч із Холмською чудотворною іконою Божої Матері, яка довгі десятиліття вважалася назавжди втраченою і яку фахівці датували ХІІ століттям! Мабуть, було б перебільшенням сказати, що вийшов звідти зовсім іншою людиною. Проте щось істотне в душі змінилося. Але то те сокровенне, про що не хочеться говорити вголос. Я не мистецтвознавець і людина, далека від містики. Але те, як ця святиня потрапила до Луцька — чудо! Вона ж могла залишитися і в Холмі, й Івано–Франківську, де самодіяльний маляр «поновив» її до невпізнання. І взагалі, ті три розділені дошки могли б загубитися… Але ж ні! Скільки людей, починаючи із світлої пам’яті митрофорного протоієрея Гаврила Коробчука та його доньки Надії Горлицької, долучилися до того, щоб ікона отримала нове життя. Не мені судити, чи були вони у тій справі руками Божими. Але вони були лучанами, якими я горджуся. Якими всі ми повинні гордитися. І справа тут зовсім не в конфесійній приналежності. Бо коли подібний символ духовності через стільки століть, воєн, пожеж, розпадів держав, природних катаклізмів усе ж доходить до нащадків, то це не може бути випадковістю. Тим паче, що Луцьк уже втратив одну дуже вагому святиню, на щастя, не безповоротно. Я про ікону Волинської Богоматері, яка знаходиться у Києві в Національному художньому музеї України. Тепер уже не всі пам’ятають, що у 1962 році тодішня атеїстична влада пропонувала забрати ікону разом із церквою, в якій вона знаходилася. Такі були часи. Проте, як бачимо, Луцьк не залишився без Божої благодаті. Знаєте, я за ці п’ять років багато разів приводив делегації з різних куточків України і зарубіжні також у Музей волинської ікони. Там трудяться фахівці–фанати у доброму розумінні цього слова. І завжди мріяв про те, щоб діти, як тільки почнуть усвідомлювати себе, знали туди дорогу, щоб там побував кожен лучанин. Не з принуки, не «за компанію». А щоб поглянути в очі історії. І щоб не хотілося потупити погляд від сорому.
2. Мої невгамовні лучани — Умови задачі. Маємо три мільйони гривень. За них можна привести в ідеальний стан три дворові території. Або побудувати один фонтан. У центрі міста. Вгадайте, що вибере лучанин? А от і ні! Вимагає і три дворові території, і фонтан! І це зрозуміло. Людина, вийшовши зранку за межі своєї квартири, не повинна задумуватися, куди викинути сміття, у який садочок чи школу завести дитину, яким транспортом доїхати на роботу. Уся ця інфраструктура має діяти злагоджено і непомітно. Для цього працюють сотні людей і міський голова у тому числі. Без доброї команди з таким клопітним господарством не впоратися. За ті п’ять років, відколи луцька громада обрала мене головою, із задоволенням спостерігаю, як міняється не лише місто, а й лучани. Вони стали активнішими, стали більше вникати у те, що і як вирішується в місті. Позиція «Моя хата скраю» — вже не для них, вони готові давати поради й пропозиції та брати участь у їхньому втіленні в реальні справи. Я це відчуваю постійно і в інтернет-спілкуванні, і під час численних зустрічей із людьми, яких у ці дні було особливо багато. Я мав підстави гордитися лучанами у дні найтрагічніших подій у нашій країні й місті. Тому вважаю, що вони показують гарний приклад для інших міських громад, як можна будувати свій спільний дім. Важко не помітити, що в місті стало більше порядку, більше квітів і значно менше сміття. Це здобутки не тільки міської влади, а й громади. Люди бувають за кордоном, бачать позитивні приклади і також хочуть бути причетними до позитиву. Відходять потроху в минуле такі поняття, як «антивандальні ліхтарі», «антивандальні лави»… У місті спорудили три десятки зупинок громадського транспорту зі скла. Дякувати Богу, жодна не розбита. От ще б достукатися до совісті й смаку «художників по стінах». Я не проти графіті як художнього явища. Воно цікаве, і праця непроста. Але це має бути у спеціально відведених місцях. А коли обписують непотребом ті ж зупинки, то відмити одну (може, хтось над цим не задумувався) коштує більш як 500 гривень. Гроші фактично викинуті на вітер, а за них можна було б зробити для міста щось корисне. І все ж повернуся до фонтанів. Видовища були потрібні людям у всі часи. Вони з’являться на вулицях міста значно швидше, ніж міст через колії, про який лучани, нагадаю, мріяли довгих 14 літ. Уже наступного сезону відремонтуємо фонтан, що на проспекті Волі перед головним корпусом університету. А на Театральному майдані обов’язково поставимо новий. Звісно, не такий, як у Вінниці, але лучан все одно порадуємо. Вже є згода на фінансування робіт деяких представників приватного бізнесу, фінансових структур, підприємств. Так що буде фонтан. Буде! Луцьк я не просто полюбив, а й роблю все для того, аби його полюбило якомога більше людей, а лучани щоб ним гордилися. Одна з головних фішок міста — замок Любарта. Це наша непроста історія і великий козир для розвитку туризму, якому також треба дати поштовх. Маючи вежу Чорторийських, замок, підземелля, компактну, але таку наповнену шедеврами картинну галерею, гріх було б ними не скористатися. А головне — в Луцьку є люди, які вміють мріяти і робити реальні кроки… *** Тепер я була переконана, що один із таких реалістів–мрійників — мій співрозмовник. Хотілося поставити йому ще кілька запитань, але Микола Ярославович усе частіше поглядав на мобільний телефон, який працював у беззвучному режимі. Попри те, що робочий день уже скінчився, на міського голову чекала ще одна важлива зустріч. Втім, я вже знала відповідь на дуже суттєве для мене питання: опублікувавши на сторінках газети подяку лучанам, які віддали за нього свої голоси у першому турі виборів, Микола Романюк завершив її словами: «Нехай нам допоможе Бог!» Переконалася — вони не від лукавого.
