Натрапити на нього допомогла стара фотографія Якось у редакції пролунав телефонний дзвінок. Співробітниця Рожищенського райвідділу соціального захисту населення повідомила, що ось навпроти неї сидить жінка, яка на фотографії, опублікованій торік у “Волині”, впізнала свого чоловіка, про долю якого нічого не знала ще з часів війни. Я одразу зрозуміла, про яку фотографію йдеться, дивно було лишень, чому жінка не відгукнулася одразу, адже з часу публікації минув рівно рік. Тож коротко нагадаю читачам початок цієї історії. У червні 1999 року родина Кіщуків із карпатського села Яворова на своєму обійсті випадково натрапила на закопані бідони, у яких зберігалося чимало фотоплівок. Як з’ясувалося, це був архів УПА, зокрема, тактичного відтинку “Гуцульщина” округу “Говерла” (ТВ-21). На плівках було зафіксовано понад 200 сюжетів періоду 1945—1951 років: портрети, групові світлини, моменти тактичних навчань, зустрічі з населенням, рейди, святкування Великодня... Львівському краєзнавцю Василю Павліву, який досліджував фотоархів, стало відомо, що один із вояків, зафіксованих на фотознімку — командир чоти Іван Мельничук на псевдо “Галайда” — родом із Волині. Він попросив опублікувати фото, раптом хтось відгукнеться? Це було у листопаді 2002 року. Пройшло кілька місяців, але ніхто не зголошувався. І все ж родина Івана Мельничука знайшлася, мешкає вона в Луцьку, хоча залишився певний сумнів. Адже непросто впізнати на фото навіть батька, якщо востаннє бачив його у п’ятирічному віці шістдесят літ тому... Тоді ми опублікували матеріал під назвою “Батькова любов, синова спокута”, який був проілюстрований ще однією, груповою світлиною із архіву УПА. У текстівці ми зверталися до наших читачів: “Придивіться уважніше до цього фото. Семеро із зображених на ньому вояків — також невідомі. Може, є серед них ваші рідні?”. Минув рік, але ніхто так і не відгукнувся. Воно й зрозуміло: надто щільна завіса часу тривалістю в шість десятиліть. Виросло і пішло в життя не одне покоління. І раптом — отой несподіваний дзвінок із Рожищ. І ось ми у невеличкому селі Духче, де все своє життя прожила Олена Улянівна Ковальчук. — Неграмотна я, і бачу вже погано, то газетами й не цікавлюсь,— розповідає жінка. — А дочка й онук якось тоді теж пропустили. А то десь у сусідки випадково побачили стару газету. Онук Федя прочитав і каже, що то ніби про діда написано. Взяла я окуляри і почала розглядати те фото... Таки ж мій Григорій... І дочка, Марія, каже, що схожий... — А що, донька хіба так добре пам’ятає батька?— запитуємо здивовано. — Де ж там пам’ятає?! Вона його й не бачила ніколи. Ми з ним усього три з половиною місяці й прожили... Як Григорій пішов із дому, я вагітна була. Але родина чоловіка якось зберегла фотографію. Потім її збільшили, зробили так, ніби портрет, який тепер висить на стіні в кімнаті. Ото і вся пам’ять... Жінка надовго замовкає, витирає непрохану сльозу: — Поженилися ми 10 травня 1942 року. Война войною, а молодість своє бере. Мені вже 20 літ було. Хіба ж думалося, що все так обернеться? Чоловіка майже силою з дому забрали, не хотів він іти. Але був у нього товариш, Петро Хижун, він і зманив його. А мене заспокоював: “Ніде він не подінеться. Скоро вернеться”. Потім люди переказували, що їх в Луцьк у поліцію взяли служити. Їх троє тоді з села пішло: Степан Тонкиш, Іван, прізвища не пам’ятаю, і мій Григорій. Отак пішов, як у воду канув. Більше я його не бачила. Дочка і народилася без нього, і росла... Потім траплялися мені чоловіки, але я все собі думала, що дочці батька все одно не буде і не йшла заміж. То лиш у пісні співається: “Мала мати одну дочку та й купала у медочку...”. А в житті все значно складніше. Про війну Марія знає хіба що з материних оповідей, надто маленькою була. А Олена Улянівна каже, що то був такий час, що бодай би не згадувати. — Сьогодні прийшла совєтська партизанка, завтра — бульбаші, позавтра — ще інші, і всі чогось хочуть. Де який лах був — позабирали, а писнути не смій, бо життям поплатишся. А ще ж поляки людей били, хати палили... Люди втікали, хто куди міг. А куди втечеш з малою дитиною на руках? Не раз під кулями, як той заєць переляканий... Але Господь якось уберіг. У 1944 році, коли село визволили від німецьких окупантів, почалася нова напасть. За зв’язки з УПА селян почали масово вивозити у Сибір. Потрапила під виселення і родина свекрів, їх уже навіть у Луцьк завезли. Але саме прийшла похоронка на молодшого сина Колю. Він загинув на фронті. І смертю своєю спокутував “гріх” старшого брата Григорія. Родину загиблого фронтовика повернули додому. Викликали до сільради й Олену: “Де чоловік?”. А вона й сама хотіла б те знати. Люди за неї заступилися. Почали говорити, що, мовляв, покинув він її, та ще й з дитиною, то чим же вона винна? Словом, Сибіру вона уникла, зате не уникла колгоспної каторги. — Як став колгосп, день у день на роботу ходила: буряк, сіно — куди пошлють... І ніхто не дивився, що дитина мала. А тут ще хата згоріла... Правда, не до тла, люди загасили, вирятували,— згадує Олена Улянівна. — А потім тяжко захворіла, довго в лікарні лежала, рік до пенсії вже не могла доробити. Через це, вважає жінка, у неї така маленька пенсія, на яку годі вижити хворій людині. — Може, як напишете про моє життя, то хоч трошки підбільшать?— з надією дивиться на приїжджих журналістів. А зі стіни, з портрета, дивиться на нас Григорій Ковальчук, молодий, красивий, якому так і не судилося побачити свою дочку Марію, яка нині також уже на пенсії, якому не судилося дізнатися, що його дружина Олена так і звікувала в самотині. Валентина ШТИНЬКО.
