ЧЕРЕЗ 70 РОКІВ ЗНОВУ ВЗЯЛАСЯ ЗА ШКАРПЕТКИ ДЛЯ СОЛДАТІВ

Понад 80 пар вовняних носків сплела для українських бійців в АТО (на фото) володимирська пенсіонерка Лідія Тимчишина...

Ірина НАДЮКОВА


А все розпочалося з поради доньки: «Мамо, візьмися за якусь роботу, ну хоча б шкарпетки в’яжи…», — сказала тоді Мирослава, бачачи, що її треба відволікти від печальних думок — родина не так давно втратила батька.
Пригадала тоді Лідія Хомівна, як ще 10–річною дівчинкою захопилася цим ремеслом, як ходила до сусідів, щоб навчитися володіти спицями, як плела шкарпетки для своїх рідних та для радянських солдатів наприкінці війни. А тут ще наречений наймолодшої внучки, який приїздив на похорони дідуся, попросив вовняні шкарпетки. Після того, як бабуся їх cплела, невістка повідомила, що її зять замовляє ще чотири пари для хлопців, які воюють на Сході. Передала до Києва і ці.
— А потім подумала, що із Володимира також возять передачі на Донбас, то чому ж маю передавати аж через столицю? У міській раді вислухала мене Юлія Пашкова, радниця міського голови, і вже наступного дня запросила прийти по нитки. Потім приносив їх секретар міськради Олег Свідерський. Знову привозила вовну онука. Від Сергія Ковальчука передали 800 гривень, за них купила на базарі нової пряжі, з нею легше та й швидше працювати, а готовий виріб значно якісніший, — демонструє свою роботу пані Лідія. Працює 83–річна жінка без окулярів, каже, таке пророкувала їй колись лікар–окуліст.
— Плету зараз 82–у пару, — показує, — п’ятьма спицями, шкарпетка виходить гладенька, без шва, за день — готова пара. Працюю від ранку до вечора, часом і у неділю, — бо ж майже нікуди не ходжу, лиш раз на тиждень відношу готові шкарпетки до міської ради.
Лідія Хомівна — колишня вчителька. Багато років викладала українську мову у третій міській школі. Хоча розпочинати трудову біографію їй, шкільній відмінниці, довелося у колгоспі.
— Бо ж я — буржуазна націоналістка, — розкриває жінка свою давню таємницю. — Коли закінчувала десятий клас, мене виключили із комсомолу, а в атестат, замість заслужених п’ятірок, виставили суцільні трійки. Та це ще легко відбулася, інших однокласників, наприклад, Олександра Каліщука, автора відомої пісні «Шахтарочка», котрий зараз проживає у Нововолинську, тоді заарештували й вислали до Сибіру.
Школярів покарали за участь у молодіжній націоналістичній організації, яку у 1951-у викрили у нашому Луківському районі. Мені дісталося за те, що знала про них, але не донесла. Ні слова нікому не сказала.
Та, незважаючи на слабенький атестат, дівчина відразу вступила до Львівського університету, одна із трьох у групі за гарно здані вступні іспити одержувала стипендію. Однак навіть до першої зимової сесії не довчилася — відрахували з політичних міркувань.
Більше року працювала у колгоспі, допомагала матері, у якої їх, дітей, залишилося четверо. І жати навчилася, і полукіпки складати… Згодом перевели на обліковця. А з часом за вказівкою з райкому комсомолу почала виконувати обов’язки позаштатного лектора — ходила у найвіддаленіші села, щоб розповідати селянам про міжнародне становище, про останні новини в СРСР. Завдяки цьому через рік із позитивною характеристикою та довідкою про колгоспні трудодні відновилася в університеті. Проте через хворобу мами вчилася вже на заочному відділенні, а оскільки місць на німецькій філології, де розпочинала навчання, не було, перевелась на українську.
Приблизно у той час їх переселяли із хутора до центральної садиби колгоспу в Зачернеччі. Лідії як старшій серед братів і сестер довелося братися за найважчу роботу, від якої надвечір розпухали ноги. Згодом їй дозволили вчителювати, спершу у молодших класах, потім дали шостий клас у вечірній школі, де викладала усі предмети.
Приблизно тоді ж познайомилася із молодим учителем математики Михайлом Тимчишиним, який і став її долею. Коли Михайлу Івановичу запропонували викладання у Володимир–Волинському сільськогосподарському технікумі, перебралися до нашого міста. Виростили доньку Мирославу, котра тепер працює завучем гімназії, створення якої й ініціювала, а також вже кілька каденцій поспіль є міським депутатом. На жаль, надто рано відійшов у кращі світи син Валерій — відомий український науковець, який займався картографією. Ще не загоїлася у родині рана і від втрати батька. «Важко мені без мого Михайлика», — жаліється старенька вчителька і зізнається, що зберігає у сімейному архіві зворушливі листи–щоденники, які чоловік писав їй у юності.
То ж і вгамовує жінка душевний біль такою потрібною для українських бійців роботою. «Чим ще зможу допомогти нашим хлопчикам? Хай гріють їхні ноги мої шкарпетки», — каже Лідія Хомівна. Хоча й рідко вже куди ходить, все ж намагається бути у курсі політичних подій, вона приємна співрозмовниця, гарна оповідачка, а її чиста українська мова просто зачаровує.
До речі, пригадала Лідія Хомівна прикрий випадок. Колись одна з її колег викликала до школи батьків восьмикласника, котрий прогулював уроки української. Тато хлопця, а це був на той час ще полковник Віталій Радецький, сказав учителям: «Мой сын ваш телячий язык изучать не будет!». Образливо стало тоді педагогам почути таку заяву від освіченої людини. Та ще прикріше було згодом слухати по радіо й телебаченню, якою ламаною українською розмовляв сам цей офіцер, очоливши згодом Міністерство оборони України. Лідія Хомівна й зараз тактовно поправляє співрозмовника, якщо чує невиправданий навіть у розмовній мові суржик чи русизми. Минулого понеділка, як і щороку у День української писемності та мови, колишня вчителька знову писала радіодиктант з української мови. А, перепочивши, взялася за спиці.