І в ХХІ столітті ніхто не відміняв правила зі Святого Письма: «ВСЕ БЕРЕТЬСЯ ВІД ПРАЦІ»

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу відповідальний секретар газети «Волинь-нова» Тамара ТРОФИМЧУК

… «ДВІЧІ НЕСУДИМИМ» ВОЛИНСЬКИМ ПОБРАТИМОМ ЯНУКОВИЧА
Одного «чудового» дня у розпал виборчої кампанії в моєму кабінеті задзвонив телефон. Чоловік на тому кінці дроту одразу почав звинувачувати газету, що вона підриває його репутацію. «Ваш Калитенко (нині покійний Володимир Ілліч Калитенко — автор кримінальних нарисів. — Ред.) написав про мене статтю. І тепер хто не зайде в інтернет, одразу натрапляє на неї. Приберіть її негайно, бо я вже погасив судимості, балотуюся у місцеві ради, інакше у вас будуть проблеми».
У принципі, подібні дзвінки для нас не новина. Час від часу в редакцію телефонують люди, які раніше мали проблеми із законом, а тепер вимагають знищити публікації про себе. Ми на їхні прохання не пристаємо — що було, то було, рукописи, як мовиться, не горять… Але цей чоловік виявився надзвичайно напористим. Телефонував разів із десять, і щоразу тональність наших розмов ставала все вищою. Якщо за першим дзвінком він вдавав із себе жертву («вам мене замовили»), за третім — погрожував «приїхати і розібратися», то за десятим заявив, що має зв’язки у церкві і попросить священиків помолитися про швидке закінчення мого земного існування…
Це було апогеєм нашої сварки, після якого я більше не піднімала слухавки. Подумала, що в такого настирливого скаржника, можливо, не все в порядку з психікою. Бо ще Мопассан писав, що редакційні коридори приваблюють диваків і божевільних. Але, зазирнувши про всяк випадок у місячний календар, побачила, що до повного місяця ще далеко, і заспокоїлася. Тож можете уявити моє здивування, коли через день після телефонного скандалу двері кабінету відчинилися, і на порозі постав двічі незасуджений кандидат у депутати. Модно вдягнутий, доглянутий. Видавали хіба що руки — всі в наколках, перснях та браслетах.
І знову почалися за рибу гроші: «Зніміть статтю із сайту, бо я йду на вибори. Ви мене дискредитуєте, а я вже виправився…». Зрештою набридливого відвідувача я таки спекалася, і тільки після цього прочитала кримінальний нарис про нього. Зізнаюся — волосся стало дибки. Людина з вищою економічною освітою, він був двічі засуджений за шахрайство. Промишляв обманом та невиконанням обіцянок, через які «кинув» на гроші близько двадцяти чоловік із Луцька та області. Особливо запам’яталася історія з бензином: «герой» втерся в довіру до продавщиці автозаправки, взяв у неї пального в борг на 40 тисяч гривень, але повернув лише 10. Причому всі «подвиги» робилися далеко не «по молодості», як розповідав, а в повному розквіті зрілості — 45 років. Тобто свідомо, обдумано і цинічно.
«Та після такого ми просто зобов’язані зберегти цей матеріал, щоб люди могли дізнатися, з ким мають справу!» — сказала я про себе. І подумала, що це схоже на якийсь сюрреалізм, коли особу з таким минулим допускають балотуватися в депутати. Якщо це справді так, то ми з вами живемо в «країні чудес» у найгіршому значенні цього вислову. І ще подумалося, що я не вірю у виправлення злочинців. Правду кажуть японські психологи: після 18 років людина не змінюється. Доказ цьому — «двічі несудимий» Янукович, який попри зняті судимості в душі все одно залишився гопником. Недаремно зараз в інтернеті про нього гуляє така розповідь: «За повідомленням «Інтерфаксу», на Камчатці невідомий пограбував вантажівку, в якій було триста норкових шапок… Всього два роки знадобилося Януковичу, щоб відійти від Майдану і взятися за свою улюблену справу».

… ЩО ЗА МОНАХІВ ПОРАДІВ БИ І КАРПЕНКО-КАРИЙ
Шекспірівська фраза «Весь світ — театр, а люди в нім — актори» отримала несподіване підтвердження у луцькому монастирі Святого Василія Великого. Відома своїм різностороннім служінням чернеча обитель уже п’ять років настановляє людей на путь істинний ще й засобами театру. Творча група має назву «Алетея» (в перекладі з грецької означає «правда»), а заснував її греко–католицький монах отець Августин Запотоцький. Він приїхав до Луцька з Вільнюса, а ще раніше навчався у Польщі. У Європі, мабуть, і запозичив цю ідею.
Ініціаторами створення театру були діти з недільної школи при монастирі. Спершу вони взяли участь у виставі про святого Йосафата Кунцевича, уродженця Володимира-Волинського. Школярам сподобалося грати і вони попросили отця Августина написати ще якусь п’єсу (у співавторстві з пані Іриною Бурко отець загалом створив сім сценаріїв). Згодом до дітей приєдналися дорослі. Як виявилося, послужити Богові в такий спосіб не проти чимало парафіян. Бо п’єси «Алетеї» — це по суті притчі на новий лад, які доносять до сучасної людини невмирущі євангельські істини.
«Головне в цій справі — мати бажання. Тому я завжди запитую у нових акторів: чи ви справді хочете це робити?» — наголошує отець Августин, який сам є людиною–оркестром. Він пише сценарії, підбирає музичний супровід, виконує на сцені головні ролі. Причому останнє у нього виходить напрочуд правдоподібно. Якось після вистави я не втрималася і запитала, чи не навчався він часом у «минулому житті» в театральному інституті імені Карпенка–Карого? У відповідь отець розсміявся і похитав головою. «Ні, в театральному не вчився. Але в семінарії у нас був курс про мистецтво проповіді, де розповідали, як треба триматися перед аудиторією».
Не лише отець Августин поставив Мельпомену на службу церкві. Ще один брат із цієї обителі — отець Павло — започаткував в монастирі Театр тіней. (Щоправда, зараз його в Луцьку немає — переїхав на нове місце «роботи» в Донецьку область). Під керівництвом отця Павла юнаки і дівчата з організації «Українська молодь — Христові» кілька років поспіль ставлять у храмі «Хресну дорогу в тінях». Це вражаюче дійство, від якого мурашки йдуть по шкірі, відбувається під час Великого посту. Глядачі в темному залі спостерігають за подіями на сцені, де за підсвіченою лампадами білою ширмою актори жестами зображають моменти хресної дороги Ісуса Христа. Ведучий у цей час читає текст, а в глядачів безперестанку котяться сльози…

… ЯК ДЕХТО ДОСІ ВІРИТЬ У «ХАЛЯВУ»
Ніщо не викликає такого ажіотажу серед наших читачів, як різноманітні конкурси, в яких обіцяють великі гроші. Щоразу їх поява у газеті супроводжується дзвінками в редакцію зі словами: «Як можна!» Ще дехто приходить особисто, а інші пишуть листи. Серед них хочу виділити послання Валентини Юріївни Кузьмич із села Пулемець Шацького району. Її дописи короткі і влучні, як постріл. Відчувається, що їх автор — людина з характером.
Після реклами вікторини «Приз за слово» із загальним призовим фондом 1 310 500 гривень (!) вона написала нам таке: «Доброго дня, шановна редакція! Я, Кузьмич Валентина Юріївна, відповіла на ваші питання, і якщо це правда, що ви обіцяєте, я хочу гроші». А ще через деякий час після маркетингової акції «Відгадайте слова відомої пісні і станьте багатшими на 120 000 гривень», які рекламувало ТОВ «МЕЙЛ ТОРГ», від Валентини Юріївни прийшло наступне: «Шановні працівники газети «Волинь»! Якщо мені пощастить одержати таку суму грошей, я в свою чергу віддячу вам по-належному, адже живу в Шацькому районі, де водиться різна риба, в тому числі й вугрі. Вишлю вам посилку, а літом можете приїхати на відпочинок».
Дякуємо за запрошення, пані Валентино, але журналісти мають базу відпочинку на Світязі, тому ви не турбуйтеся. Щодо публікацій на платній основі та їм подібних конкурсів — ці матеріали ми завжди позначаємо словом «реклама». Якщо потрібно, можемо зробити напис крупнішим. А в усьому іншому реклама є реклама. Ви ж не протестуєте проти роликів на телебаченні чи біг–бордів на вулиці? Якщо котрийсь із них не до душі, ви просто не звертаєте на нього увагу, правда ж? То хіба до реклами в газеті не можна ставитися так само? Думаю, можна.
Якщо відверто — мене не перестають дивувати люди, які прожили життя, а все ще вірять, що за розв’язання завдань на рівні першого класу хтось заплатить шалені гроші. Якщо ви досі ловитеся на таке, то нагадую, що безплатний сир буває лише у мишоловці. У Святому Письмі сказано: «Все береться від праці». І на початку ХХІ століття це правило ніхто не відміняв. А ті, хто досі вірить у манну небесну у вигляді «халяви», схожі на людей із прислів’я «Простота гірша за крадіжку». Тому ще раз закликаю всіх читачів бути реалістами й уважно читати наші попередження: «Шановні громадяни! Газета тільки інформує, а не лікує і не роздає великих грошей. Будьте обачні!»