Друга річниця Революції гідності тішить тим, що Україна стає ближчою до Європи. Підстави так говорити дає те, що Верховна Рада проголосувала в листопаді за законопроекти, потрібні для візової лібералізації з Європейським Союзом, а Президент Петро Порошенко їх уже підписав...
Друга річниця Революції гідності тішить тим, що Україна стає ближчою до Європи. Підстави так говорити дає те, що Верховна Рада проголосувала в листопаді за законопроекти, потрібні для візової лібералізації з Європейським Союзом, а Президент Петро Порошенко їх уже підписав...
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України
У зверненні з нагоди річниці Майдану глава держави сказав: «Тільки що, ще чорнило не висохло, я підписав пакет так званих безвізових законів… Учора (20 листопада. — Авт.) завершився процес ратифікації Угоди про асоціацію з ЄС — це зробили уже всі 28 членів Євросоюзу… Зазвичай на це йдуть довгі роки, ми впоралися за 17 місяців від дня підписання цієї Угоди». А ще раніше міністр закордонних справ Павло Клімкін заявив, що Україна може отримати безвізовий режим наприкінці літа 2016 року. Більше того, цей оптимізм підкріплений тим, що комісар ЄС із питань розширення та політики сусідства Йоханнес Хан сказав: «Висновки комісії ЄС щодо безвізового режиму з Україною будуть позитивними». Здавалося б, можна порадіти, що нарешті подорожуватимуть без перешкод не лише народні депутати, які мають дипломатичні паспорти і відповідні візи, а й весь, як ми кажемо, простий люд. Але цю радість «підправляє» реальність.Того дня, коли у Верховній Раді з трудом проголосували за один, судячи з усього, із найбільш принципових для ЄС проектів — про недопущення дискримінації на робочому місці за сексуальною орієнтацією, на телеканалі «112» проводилося інтерактивне опитування з приводу актуальної теми. Питання стосувалося того, чи вірять наші співвітчизники, що Україна одержить безвізовий режим. Хтось вірив, хтось сумнівався. А мою увагу привернув рядок із найбільшим відсотком — у межах 50: саме стільки учасників опитування сказали, що їх це не цікавить, оскільки на подорожі не мають грошей. І саме з цього розряду інформація про те, що у нинішньому році загальний туристичний потік українців за кордон скоротився майже на 50 відсотків. Пояснення — нестабільність в економіці, девальвація гривні, воєнні дії на Сході України. Правда, ще влітку директор однієї з провідних вітчизняних туристичних компаній на одному з круглих столів у Києві прогнозував, що вже наступного літнього сезону цей показник зросте. Маленька ремарка: оптимізм був ще до подій у Сирії, до навали на Європу емігрантів і до «чорної» п’ятниці 13 листопада, коли сталися страшні теракти у Парижі. А якщо повертатися до того, що 50 відсотків українців не цікавить безвізовий режим, бо не мають грошей на подорожі, то зі зростанням останнім часом курсу долара це число було би ще більшим. Та що там говорити, якщо за результатами опитування вітчизняних соціологів, 77 відсотків українців ніколи не були за межами держави. А за інформацією Eurostat, щороку за кордон їдуть 76 відсотків бельгійців, 53 — голландців і лише близько 5 — українців. Ну не тому ж, мабуть, така статистика, що українці менш допитливі… Залишається потішитися з того, що все-таки вдалося до нинішньої кризи побачити Париж і не захотіти вмерти (коли згадати слова, що стали афоризмом), а ще більше полюбити життя. Що пройшлася вулицями Відня, маленького Люксембурга… І коли мене хтось питає, яке місто більш вражаюче — Париж чи Відень, я мимоволі відтворюю в уяві прогулянку на кораблі Сеною, на берегах якої — собор Паризької Богоматері, інші визначні місця столиці Франції, і кажу: «Звичайно, Париж». Після зустрічі з цим романтичним містом мене довго переслідували мелодії пісень у виконанні Доліди, Джо Дассена, якими супроводжувалася прогулянка, і думка ще раз побувати тут. То ж залишається помріяти про зустріч із Венецією, куди так хотілося б потрапити. І нехай хтось каже, що там нічого особливого — канали пахнуть каналізацією, старовинні будинки вкриті пліснявою, і взагалі в цьому місті, крім туристів, ніхто не живе, все одно хочеться побачити Венецію, поки вона не пішла під воду. Бо є й такі побоювання. А поки що за кожної нагоди вмикаю телеканал із програмою «Орел і Решка» і… подорожую з телеведучими. Якби опинилася на їхньому місці, то, повірте, не заздрила б журналісту, котрому випало летіти в екзотичне місто ближчого чи дальшого континенту із золотою кредитною карткою. Мене цілком влаштував би і економний вікенд — за 100 доларів. Головне — світ побачити.
