Жили ми перед війною поблизу Києва, село Бобриця Києво-Святошинського району. Займали половину дідової хати і злидні вилазили з усіх кутків. Адже нас було в матері четверо, один одного менше. Батько помер, я його й не пам’ятаю. В господарстві тримали тільки курей...
Жили ми перед війною поблизу Києва, село Бобриця Києво-Святошинського району. Займали половину дідової хати і злидні вилазили з усіх кутків. Адже нас було в матері четверо, один одного менше. Батько помер, я його й не пам’ятаю. В господарстві тримали тільки курей...
Петро ПОТАПЕНКО, уродженець Київської області
Згадую лише, що війна для мене розпочалася з того, що мати, Ольга Іванівна, розбудила нас, щоб поховались. Вибігли у двір, а в небі страшенне ревіння літаків, які блимають різнокольоровими вогнями. Ми побігли за мамою, вона швидко позапихала нас у якесь підземелля. То був погріб нашого сусіда Данила Зайця. Життя в окупації було не тільки важким, а й небезпечним. Пам’ятаю ту ніч. Мати з меншим братом Леонтієм спала на печі, я зі старшим Володею – на підлозі. Сон перервали постріли на вулиці, якийсь гуркіт. До хати вривається німець з пістолетом, націлив на матір: «Матка! Ком!» Я з Володею від страху шмигнули під піч, де ми взимку тримали курей. Та усіх нас вигнали з хати. І не тільки нас, а й жителів усього села, це десь півтисячі людей, зігнали до школи… Готувалось страшне: фашисти запропонували два види смерті – розстріл або згоріти у полум’ї, якщо село не видасть партизанів. Тоді ми не знали за що така кара. Виявляється, напередодні партизани на хуторі Петрівському, де був склад зброї, зняли німецьку охорону, забрали зброю і нібито привезли в Бобрицю. В село прибув каральний загін. Староста села, Ничипір Тищенко, упав перед офіцером на коліна і просить: «У нас нема партизанів. Якщо не вірите – вбийте…» Німці не стали зволікати і цілий куток села Стрижа, що прилягав до лісу чи хто жив у ньому, розстріляли, хати спалили. Всі інші чекали вироку. На щастя, з лісу ні пострілу, ні партизанів не було і вже під вечір людей відпустили. Коли ми йшли додому, побачили страшне: на вуглину обгорілу людину. Виявляється, то був наш сусід, 16-річний Кирило Заєць. Хлопець не хотів їхати до Німеччини, сховався в клуні. Німці думали, що то партизан і підпалили клуню. Там він і згорів разом із телятком... Це лише один епізод. З нетерпінням і надією ми чекали кінця війни. Прийшла визвольна Червона армія, колишня комуністична влада, фашистської не стало. А жити почали гірше. Не було що їсти, де роздобути якісь продукти харчування. У 1946 — 1947 роках настав справжній голод. Люди рятувались як могли. Тисячі їхали на Західну Україну, де, як казали, можна було не лише врятуватися від голоду, а й привезти щось сім’ї для порятунку. Заробити якогось провіанту чи й випросити – люди там добрі, давали щось і задарма. І ось наша мама зважилася і теж поїхала на Західну Україну. Ми залишилися самі. Щоправда, був у нас старший брат Микола, 1930 року. Жив він окремо на другому кінці села, працював у колгоспі їздовим. Щось там давали їм, то інколи він приносив чогось хоч трохи, ми були і тому раді. Але потім пропав. Десятирічний брат Володя ще якось ходив по людях випрошувати милостиню. Але скоро і він знесилив. Дуже кричав і плакав дворічний Ваня, все просив їсти. А що йому даси? Ми обнишпорили в хаті всі закутки в пошуках чогось такого, що можна було б з’їсти. Знайшли в одній пляшці залишки соняшникової олії і сіль. Олію накапали в миску, посипали сіллю. На щастя, знайшли сухарик, розділили його, макали в ту олію з сіллю і їли. А більше їстівного нічого не було. Я роздушував пляшкою сіль, у неї макали пальці і смоктали. До цього часу пам’ятаю її смак, здавалось, що це був смак яєчного жовтка, про який ми забули. Неочікувано за комином я знайшов ще один сухарик. З’їли його. А він у роті став якимось слизьким. А то був … змилок господарського мила. Пам’ятаю, була якраз зима, багато снігу, мороз. Як на біду, чомусь мені такої пори захотілося вийти у двір. Пробув там недовго. Але змерз і коли повернувся, скинув калоші, побачив на ногах білі скрючені пальці, яких не відчував. Потім уже ніхто з нас не міг ходити. Від матері – ніяких чуток, де вона, що з нею, ніхто не міг сказати. Ми вважали, що вона пропала, тоді безслідно зникало багато людей, які їздили на Західну Україну. Лише через чотири роки ми дізналися про її долю. Вона сама розшукала нас у дитячому будинку. Всі ми неймовірно раділи цій зустрічі. На той час нам навіть вже виписали свідоцтво про те, що ми народилися у … с. Старому Бориспільського району, де й був дитбудинок. А мати теж пережила багато. Виявляється, вона вже поверталася з продуктами додому. Їх здарували люди-західняки. Та дорогою сталася біда. Тоді діяли на залізничних дорогах банди грабіжників, яких у нас називали «крючниками». Спеціалізувались вони на пограбуванні тих, хто віз продукти із західних областей для порятунку своїх сімей. Здебільшого вони діяли на підході поїздів до станцій чи полустанків, де ешелони сповільнювали швидкість. Але були й такі, що робили свою розбійну справу на повному ходу. Вони очікували свою жертву з довгими жердинами, на кінці яких був гострий гак, або ж закидали його на міцних шнурах на людей, які їхали з клунками на підніжках, дахах вагонів. Добре, коли такий гак вирве у тебе лише клунок. А може вп’ястися і в тіло, або ж стягнути жертву разом із рюкзаком або мішком на ходу поїзда. Тоді можна було попрощатися не лише з харчами, а й із життям. Таке тоді трапилось із нашою матір’ю. Її стягнули «крючники» на ходу поїзда, вона впала, знепритомніла, бо одержала кілька переломів. А бандити, мов хижі звірі, кинулись грабувати. Довгий час вона лікувалась, але ми про це не знали. Не знала і вона, де ми поділись. Вже думала, що нас нема серед живих, але продовжувала розшукувати. Спочатку знайшла в Пущі-Водиці Леонтія, а потім у с. Старому і нас. А в той час, коли ми уже не могли ходити, приїхав наш рятівник – дядько Петро, батьків брат, який жив у Києві на вул. Тургенєвській. Він жахнувся від нашого вигляду. У шматті лежали скелетики з розпухлими животами, ногами. Шкіра на них потріскала, з ран тече сукровиця, на голові якісь струпи, з рота — тихе шипіння і бульки. Дядько кинувся рятувати нас. Найперше – пішов у колгосп, де його знали як активіста, випросив осипки, коня, сани. З осипки наварив юшки, напоїв нас. А потім нас поклали у сани і повезли до ст. Тарасівка, на поїзд. В дорозі нам стало дуже, дуже зле. Стався якийсь провал пам’яті. Опам’ятались ми в Жовтневій лікарні, на ліжку. Дядько купив нам дещо з провіанту і поїхав. Пам’ятаю, вночі я прокинувся, у вікно світить яскравий місяць. З-під подушки дістаю дядькову булочку, шматочок відкушую і знову ховаю. З лікарні нас повезли в розподільник, де формували групи за віком, щоб розвезти по дитбудинках. Дітей було дуже багато. Вранці після переклички вантажівка повезла нас. У Борисполі зупинились за потребою. І тут побачили, що поруч – грядка зеленої цибулі. Ми забули про все і, мов шуліки, накинулись на зелень. Мить – і на грядці жодної зеленої риски. Привезли нас в с. Старе. Під в’язами – довгі столи. На них для кожного принесли склянку чаю і невеличку булочку. А нам після цього ще більше захотілось їсти. Здається, їв би і їв. Але це небезпечне почуття. Під дитбудинок переобладнали одну зі шкіл. Їжі не вистачало, і ми знаходили щось, аби набити животи. В селі росло багато шовковиці. Плоди були ще зелені, то ми вживали молоденьке листя, їли калачики, пасльон, рвали за пазуху цвіт акації. Їли все, що росло на землі, аби воно було м’ясисте і не гірке. На городах копали топінамбур, узимку з кагатів крали цукрові буряки. Їх та кукурудзяні качани пекли у вогні на дротах. У лісах знаходили дикі яблука, грушки, глід, жолуді. Навчились ловити горобців. Їх смажили, але вони були маленькі і худі... Про життя в дитбудинку можна розповідати багато. Важко і складно жилось. Але ми підростали, переходили з класу в клас. У мене після цього було ФЗО (попередник ПТУ), робота будівельника, інститут, трудовий стаж – понад півстоліття. У брата Володі – училище в Києві, робота в тайговій Росії, важка хвороба і сумний фінал. А от сліди найменшого брата Івана загубились у круговерті переводів з дитбудинку до дитбудинку, лікарні і, попри багаторічні пошуки, до цього часу не можу знайти його останній слід. Ось така історія нашої сім’ї. м. Київ.
