Свою запорізьку землю згадую, коли в думках повертаюся до дитинства. Адже у цьому козацькому краї, у Велико-Білозерському районі у с. Мала Білозерка, минули мої дитячі роки. Там, у сім’ї Гриненків Марії та Івана за рік до війни я й побачила світ. Жили, як і всі односельчани, – мали трохи землі, господарство. Батько пішов у діючу армію з перших днів після нападу німців. Трохи пригадую нашу останню зустріч з ним: у 1943 році він після поранення і лікування в госпіталі прибув додому. Великою для сім’ї була радість. Особливо для мене. Садовив до себе на коліна і гуцав, я раділа і сміялась від задоволення. Більше живим ми його не бачили...
Свою запорізьку землю згадую, коли в думках повертаюся до дитинства. Адже у цьому козацькому краї, у Велико-Білозерському районі у с. Мала Білозерка, минули мої дитячі роки. Там, у сім’ї Гриненків Марії та Івана за рік до війни я й побачила світ. Жили, як і всі односельчани, – мали трохи землі, господарство. Батько пішов у діючу армію з перших днів після нападу німців. Трохи пригадую нашу останню зустріч з ним: у 1943 році він після поранення і лікування в госпіталі прибув додому. Великою для сім’ї була радість. Особливо для мене. Садовив до себе на коліна і гуцав, я раділа і сміялась від задоволення. Більше живим ми його не бачили...
Раїса МОЗОЛЕВСЬКА, уродженка Запоріжжя
Війна запам’яталася насамперед труднощами побутового характеру – їжа, одяг, житло. Німців у нашому селі не було. Замість них їхні соратники — румуни. Грабіжники в уніформі, бо «воювали» вони у нас із мирними жителями: що подобалось, те забирали собі. Мама розповідала: прийшов до нас додому такий «вояка», розстелив скатертину біля скрині і давай вигрібати звідти те, що йому подобалось. На той час якраз нагодилась мати. Була вона у нас смілива, рішуча і кинулась боронити своє. Румун підняв гвинтівку і лякає, що зробить «пук-пук». Та мати не злякалась і пішла в наступ. Невідомо чим би це закінчилось, якби не пролунав сигнал тривоги і румун змушений був швидко бігти. Звільнення від окупантів не принесло полегшення. До цих труднощів додались нові біди: нас до нитки обібрали злодії, вкрали навіть наші дитячі платтячка, ми залишились ні з чим. Але не вистачало головного – харчів. Перемога над Німеччиною була затьмарена великим горем. Рівно за два місяці до цієї дати смертю хоробрих загинув наш тато, командир відділення 1042 стрілецького полку 295 стрілецької дивізії, який пройшов усю війну. Тоді ми достеменно не знали, чому голод усе тісніше стискував зашморг. Усе списували на війну. Але ж ішов 1946-й рік, майже два роки після перемоги. А в селі все більше ставало людей, які не мали чим харчуватись, опухали, помирали від дистрофії. Хати ставали пустками і не лише від смертей. Ми бачили, що через село до залізничної станції потоком щодня пливуть люди – з клунками і без них. Вони різними шляхами добирались на Західну Україну. Так, нас лякали: мовляв, там за кожним кущем стоїть озброєний бандерівець, який чатує на прибульців. Хтось йняв тому віри, хтось — ні, але їхали – гнав голод. Вирішила до них приєднатися і мама з нами, двома малолітніми дочками. До вокзалу йшли пішки, а то не близько. А що робилось там – страшно й казати. Люди чіплялися до товарних вагонів де могли: на східцях, на дахах, на платформах. Було повно кримінального елементу, який грабував, стягував людей. Нам пощастило забратись на платформу, якою перевозять щебінь. Урки з усіх боків кидали в нас камінням, а мати прикривала своїм тілом, мов пташенят. Харчувались в дорозі чим попало. Виручала зібрана у полі минулорічна мерзла і гнила картопля. Мати м’яла її і пекла з неї смердючі «оладки». Щоправда, з поля таких людей часто гнав об’їждчик, який їздив на коні, розмахував нагаєм, і досі той свист стоїть у вухах, а хто не встиг утекти чи викрутитись, то оперізував ним. Із неймовірними труднощами добрались до Рівного. Там мешкала знайома тітка Зінаїда, яка колись жила в нашому селі. Добра, сердечна жінка. Тепер вона завідувала дитячим садочком. Взяла мене до нього, бо сестра була вже шкільного віку. Треба було влаштовуватись десь на нічліг. І знов ми на вокзалі. Чекаємо, коли нам повезе – хтось змилосердиться і візьме на ніч. Мати на деякий час відлучилася, бо пішла поміняти свій піджак на щось їстівне. Спитала, що принести: шматок хліба чи соняшникового насіння. Кажемо: «Насіння, бо його можна довше жувати…» Тут підійшов міліціонер, порахував нас за бездомних бродяжок і почав тягнути кудись. Добре, що нагодилась мама і відбила нас. На щастя, нам трапився Богдан, хлопець років чотирнадцяти. На наше прохання дати притулок на нічліг він погодився допомогти. Ми з радістю пішли. Це була вулиця Горького, 71, господиню звали Гарнік Любов Григорівна. Нам вділили невеличку кухню, де вже були такі, як ми. Місця майже нема, бо найбільше займало ліжко, де спав якийсь військовий. Єдине було під столом, куди ми якось й вмостилися. Побачила це господиня, насварила хлопця за це і запропонувала перейти у її кімнату, де вона спала. Мама швидко зійшлась з нею. Виявляється, її чоловік перебуває у тюрмі. Він художник і щось там намалював не так, от і посадили. Правда, після смерті тирана його випустили. Там ми й жили до 1951 року. У Рівному я пішла до школи. І знов нам трапилась доброї душі людина – сусід Мринський. Він запропонував перейти жити в землянку. Ми дуже раділи – хоч і примітивне житло, але ми тут господарі. Згодом запросила нас до себе тітка Марія Черепкіна, яка працювала фармацевтом у Луцьку. Тут навіть дали невелику квартиру. Я ходила у СШ № 4, поступила у Камінь-Каширське медучилище, яке закінчила у 1960 році. Трудилася в Любешові, Горохові, Луцьку. Ще й нині продовжую працювати у поліклініці № 2. Минуло багато часу, відколи наш нелегкий шлях проліг до незвіданої нам тоді волинської землі, яка стала мені рідною. Тут я зустріла добрих, сердечних людей, знайшла справжнє кохання, створила сім’ю. Маю двох дітей і радість – п’ятеро онуків. Люблю енергійних, комунікабельних, активних людей, спорт. Спілкувалась і спілкуюсь з багатьма інтелектуалами, довгий час дружила з Іриною Левчанівською, на квартирі якої збирались цікаві люди. На жаль, 14 років тому раптово зупинилось серце дорогої мені людини – чоловіка Євгена Назарчука, якого теж пригріла волинська земля. м. Луцьк.
