Сповідь демобілізованого атошника Холодний вечір. Починає моросити дощ зі снігом. На автобусній зупинці, що при виїзді з Луцька, ― кілька зіщулених пасажирів очікують якогось пізнього транспорту. Один із них несміливо махнув рукою. Водій нашого автомобіля, не роздумуючи, зупиняється
Алла ЛІСОВА
Юнак невисокого зросту й невизначеного віку з рюкзаком за плечима та в куртці темного кольору просить «підкинути» до Війниці. Кілька секунд ― і він вмостився на задньому сидінні легковика. Проїхали з півкілометра, і водій не втримується, щоб не запитати жартома, але з легким докором: ― Де це ти так, хлопче, хильнув? Та ми очманіємо, поки довеземо тебе до кінцевої… Той винувато так: — Та, розумієте, хазяїне, з хлопцями посиділи, душу вилили один одному… — З якими ще хлопцями в будній день, ще й дотемна? — З атошниками, що на війні були разом… — А де саме ти був? — Ольховатка. Шахта «Єнакієвська»… Блокпост «Балу», що поблизу Дебальцевого. 14-а бригада комбата Сергія Козака. Мушу сказати вам, золота він людина, ― прислухаємося, щоб зрозуміти, що каже. ― Якщо треба, я під його командування пішов би й зараз. Але дайте тільки ще «Білого», «Орла» ― і все: ми сепарам «вправимо мізки». Я ― Ваня «Чечен», можете запитати там будь–кого, всі мене знають… — Добре, Ваню, повірив ― через те сьогодні тобі прощається, що ти «посидів з хлопцями»… Хвилина тиші. Наш пасажир час від часу сильно кашляє. Водій одразу до нього: — Але обіцяй, що ти з кашлем своїм поїдеш завтра в лікарню. Зрозумів? — Буду старатися. Бо ж зуби треба ставити… Але в селі, знаєте, повно роботи. Дрова треба рубати ― на носі зима. — Ваню, в першу чергу треба лікувати легені, тоді будуть і зуби потрібні, і все по господарству зробиш. Послухай мене і обіцяй, що лікар перевірить тебе, прошу, не затягуй… — Тоді завтра збираюся в госпіталь до Луцька, хазяїн. Піду до головного, він обіцяв, що заведе до будь-якого професіонала. Начальник ― а добрий до хворих… Я багато таких людей зустрічав і на війні. Дай, Боже, здоров’я тим, хто нам усе привозив: і одяг, і їжу, і багато чого, що нагадувало нам «гражданку». — Ваню, розкажи, з ким служив разом. Наш пасажир починає перераховувати прізвища, більшість із яких для водія знайомі. Зав’язується розмова. — Шкода, що багато з них там загинуло, ― скрушно хитає головою і, здається, говорить уже більш розбірливо. ― Найстрашніше було, коли збирали останки загиблих наших хлопців, ну, розумієте, на той аналіз ДНК треба було все в мішок покласти… (Ледь стримує сльози.) Вам того не розказати: годину тому він ділився своїми планами, а вони кудись моментом відлетіли. І все ― кінець. Нога, рука, пальці, інші органи, про що навіть казати не буду, ― все, що залишилося від нашого солдата. В душі кипіло. Справді, хотілося кричати на весь світ, хотілося помсти для тих гадів! Але часто ми були безсилі, бо над нами ― начальники. А ще більший страх, перемішаний із жахом, охоплював, коли через страшний біль чув відчай поранених, які знали, що їхнє життя відлічує останні години чи хвилини. Один із них, рівненчанин, просив: «Ваня, добий мене, молю. Невже тобі шкода для мене одного патрона?» Повірте, у той момент здавалося: краще бути на його місці. Його чекають дружина, синок. А мене ― ніхто, мені нічого втрачати… Краще б помирав я… — Ваню, не говори дурниць. Ти ж молода людина, у тебе ще все попереду. — Розумієте, хазяїне, коли я побував на справжній війні, дивлюсь на життя зовсім по-іншому. Мене бере страшенна злість, коли бачу, як здорові пацани «відмазуються» від служби ― роблять себе інвалідами й дурними. Вибачайте, що так кажу. І їм в тому помагають наші «доктора», яким все мало й мало грошей. Совість втратили як одні, так і другі. А я би пішов на передову знову хоч завтра! На війні добре видно, хто є хто. Там усе справжнє, не таке фальшиве, як тут, в мирних умовах. Я ні за чим не шкодую. Але бачу, хазяїн, що ви ― добра людина. Напевно, з військових, бо так все знаєте. Яке у вас звання? Майор? О, я так і знав, буду до вас звертатися «товаришу майор». Доїжджаємо до потрібного Вані населеного пункту. Запитуємо, де живе. — Знаєте, то ще від Локач кілька кілометрів пішки добиратися. Там наша з батьком–інвалідом хата. Я неодружений, якось не склалося. Автобус усього два рази на день туди ходить, і то не завжди. Дорога в нас неважна. А вже пізно, то якось сам буду добиратися. — До Локачів довеземо. А далі як? Може, у Володимирі є де зупинитися? — Так. Брат двоюрідний там має «дом», попрошуся до нього. — На якій вулиці він живе, Ваню? Підвеземо тебе. — Як вам сказати? Від автостанції йду через «горком» до парку. А там виходжу на дорогу, біля якої олігархи живуть, ви їх знаєте… Їх усі знають. Там вже ― рукою подати. Ви не переживайте ― втраплю сам, біля автобусної «викиньте»… На прощання водій нагадує Вані, який за півтори години спільної їзди своїм монологом заставляв мене і плакати, і сміятися: — Обіцяєш мені, що поїдеш у госпіталь? Перевірю. І передай привіт головному лікарю. — А від кого сказати? — Від Курстака… Наш водій ― відомий на Волині волонтер, депутат Волинської обласної ради Валерій Люцлянович Курстак, який цього тижня планує ― уже вшістдесяте! ― побувати в самому горнилі цього страшного протистояння, якому десятки разів доводилося не лише доставляти нашим бійцям продуктові вантажі, демобілізованих, а й забирати і супроводжувати «200–і» та «300–і»… Він бачить справжню війну на власні очі, а не з чиїхось розповідей. Публікації про це ― попереду.
