Ми живемо серед людей. Люди ― вони повсюди. Вдома, на роботі, у всіх громадських і навіть не дуже місцях. Нам доводиться з ними ВЗАЄМОДІЯТИ. У різних ролях. А вирішальним у взаємодії є «людський фактор». Котрий я ненавиджу…
Наталка МУРАХЕВИЧ, журналіст
Ми живемо серед людей. Люди ― вони повсюди. Вдома, на роботі, у всіх громадських і навіть не дуже місцях. Нам доводиться з ними ВЗАЄМОДІЯТИ. У різних ролях. А вирішальним у взаємодії є «людський фактор». Котрий я ненавиджу…
Довелося оце навідатися у візовий центр. Не найгіршу для клієнтів установу. Тепло, чисто, мухи не кусають. Купа віконець. ― А у вас не вистачає ще однієї довідки, ― радісно повідомила дівчинка з віконечка. І замовкла, втішена. На одного клієнта стало менше. Ага! — Пані, не розповідайте мені про мої проблеми, ― посміхаюся їй у відповідь. ― Ви тут для того, щоб за мої гроші пропонувати мені шляхи їх вирішення. Пропонуйте. Або давайте шукати їх разом. На щастя, дівчинка трапилася розумна, перелаштувалася швидко ― і ми з нею без особливих моральних і фізичних втрат віднайшли спосіб зробити все так, щоб усім було добре. І це була не державна установа! А далі ― про державні. В яких має колись запанувати людське ставлення до людини. Тим часом люди ― це зло. Особливо, коли їм від нас щось потрібно. Як від уповноважених на виконання якихось функцій. Серед тих людей, які приходять до тебе як до чиновника, посадовця і т. п., ― багато знервованих і неадекватних. Ну так уже є. Щасливі люди, які хочуть поділитися добром і позитивом, не сидять у чергах, всоте прийшовши «завтра», не ходять по ЖЕКах, відділках міліції, прокуратурах, різноманітних інспекціях і навіть редакціях. А ті, що ходять, так історично склалося, від того візиту нічого доброго не чекають. Вони звикли, що держава їх «любить». Тому чиновника вони «люблять» наперед. Але чиновник, який обіймає будь–яку посаду, погоджуючись її обіймати, погодився (хоч це багатьох із них здивує) ще і на те, що за гроші платників податків працюватиме для ЛЮДЕЙ. РІЗНИХ. І чиновник він ― не назавжди. І не варто асоціювати себе із посадою і установою. Варто пам’ятати, що ти ― людина. І перед тобою ― людина. Зі своїми проблемами. Які ти можеш або не можеш вирішити. Але ставитися до людини по–людськи ― ти зобов’язаний. Ти маєш вислухати і ― ЗАПРОПОНУВАТИ ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ. Іноді твоє «вислухати» ― вже знімає проблему. А іноді проблема не має вирішень. Взагалі. І ти це знаєш, як ніхто. Бо ти вже шістсотий раз (факт із життя, наголошу) приймаєш цю людину, яка сама собі створила реальність із нескінченним ходінням інстанціями, це відволікає її від особистого горя, якому ти ніколи не зарадиш. Й однаково ти маєш ставитися до людини ― по–людськи. І навіть відмовляти ― по–людськи. Цінуючи гідність людини, її час і нерви. Зобов’язаний. Попри те (чую вас, колеги і друзі по щастю), що давно вже більше за психіатрів знаєш про всі причини і наслідки весняних та осінніх загострень й краще за будь–якого гуру астрології визначаєш фазу Місяця єдино за списком записаних на прийом. Та й не лише тому, що зобов’язаний. Просто саме так воно і має бути ― по–людськи. — Колись я, працюючи в газеті, робила серію матеріалів, для написання яких необхідно було спілкуватися з людьми, котрі по кілька десятків років свого життя провели за гратами. Ці люди неохоче йшли на контакт. Але дізнавшись моє прізвище, запитували: «Батько в СІЗО працював?» ― «Так», ― відповідала я, не знаючи, в плюс це мені в цьому контексті чи в мінус. І тоді зі мною погоджувалися спілкуватися лиш тому, що «батько твій людиною завжди був». — Так, ми були з ним по різні боки тих дверей. Так склалося. Але, виконуючи при цьому свої обов’язки, він завжди ставився до нас, як до людей. Багато кому з його колег і руки не потис би. А твого батька поважав і поважаю. Вітання йому передаси. Мені ці зустрічі тоді залізобетонно акценти порозставляли. …Не знаєш, як вчинити? Вчини по–людськи.
